FCDK

[FCDK @FCDK15]

@DurovPD Рр

[Otto Hans Wolf (Infantryman: Days Gone 🪖🐺🇺🇦) @OttoHansWolf]

Підари, які втікли з полону вчора зі зброєю. Фізично знаходяться в районі Волохів ЯР - Балаклія - Ізюм - Підвисоке. Недавно була пеленгація телефону в н.п. Вишнева біля Волохового Яру. Всім повідомити цю інформацію . Переміщення тільки з зброєю і постійна увага по сторонам, при виявлені - одразу доповідь, якщо ситуація що не встигаєте доповісти і потрібно одразу приймати рішення та переконатися на 100% що це вони - спробувати затримати або вогонь на ураження, по ситуації!

[🪖MilitaryNewsUA🇺🇦 @front_ukrainian]

❗️Full video of the professional work of 🇷🇺Russian mobile air defense groups

[FCDK @FCDK15]

@cryptobeast

[FCDK @FCDK15]

@Core_002 2-4

[FCDK @FCDK15]

@DurovPD 1-4

[FCDK @FCDK15]

@sternenko Я з пумба, чудово перевів!)

[В-52 🇺🇦🇫🇷🇬🇧🇩🇪 @Walery_Dax]

Тези Бандери для вивчення.

[XeúTep @ukr_pycopi3]

11 липня 2003 року на Волині президенти Кучма та Кваснєвський підписали спільну заяву про примирення.
Було сказано головне: «минуле має залишитися історикам, а не політикам. Будуємо спільне майбутнє, а не живемо образами».

Прозвучала формула: «Прощаємо і просимо пробачення».

[Спільнота Стерненка @sternenkofund]

День, який змінив війну.

10 червня 2022 року вперше у світі відбулося успішне бойове застосування FPV. «Турист», «Швайгер», «Багдад» — бійці батальйону «SIGNUM» @umftteam , які здійснили цей історичний виліт.

Всі ми пам'ятаємо ці кадри, які вже стали живою історією: «Четверта хата. Сині двері». Цей політ став точкою неповернення. Подія, яка змінила хід російсько-української війни, а також правила ведення збройних конфліктів загалом.

Завдяки цьому ми маємо: окремий рід військ безпілотних систем, тисячі спаленої техніки ворога, сотні тисяч знищених окупантів та найголовніше — тисячі збережених життів українців.

Дякуємо тим, хто наважився бути першим і тим, хто продовжує боротьбу щодня.

[жозефина бонапард @gozefinagold]

Кожному поляку під ніс

[Bohdan Krotevych @BohdanKrotevych]

У травні 1945 року українське та польське підпілля змогли зробити те, що багатьом сьогодні здається неможливим. Після років кровопролиття вони домовилися припинити взаємну боротьбу та зосередитися на спільній загрозі - радянському імперіалізмі (Перемир'я в селі Руда-Ружанецька).

Пізніше були й спільні операції УПА та польського антикомуністичного підпілля проти комуністичних репресивних структур. Це реальна сторінка нашої спільної історії.

Тому сьогодні варто згадувати не лише трагедії українсько-польських відносин, а й приклади примирення та політичної мудрості. Бо майбутнє будують не на нескінченному перераховуванні старих образ, а на здатності робити висновки.

Так, серед поляків є люди, які засуджують українців або український погляд на історію. Це їхнє право. Але варто звернути увагу на інше: дуже часто ті самі наративи про «неправильних українців», «неправильну пам'ять» та «неправильну державу» сьогодні просуває і російська пропаганда. Не тому, що її хвилює історична правда. А тому, що її стратегічна мета - посвари��и українців і поляків.

Перебуваючи в російському полоні, я неодноразово чув від росіян відверту ненависть саме до Польщі. Якщо Україну вони часто намагаються подавати як «заблудлого брата», то Польщу їхня пропаганда роками малює одним із головних ворогів росії.
Тому коли хтось починає розповідати, що головна загроза для польсько-українських відносин - це виключно українська історична пам'ять, варто поставити собі просте питання: кому це вигідно найбільше?

Сьогодні саме Україна стримує росію. Українські військові фактично тримають фронт, який захи��ає всю східну частину Європи. У тому числі Польщу. У тому числі ті країни, які сьогодні можуть дозволити собі жити мирним життям, тому що українці воюють з однією з найагресивніших держав світу.

При цьому Україна не розповідає іншим націям, яких героїв їм шанувати, якою мовою навч��ти дітей у школах або як їм трактувати власну історію. Ми можемо погоджуватися чи не погоджуватися з чужими поглядами, але право народу самому визначати свою ідентичність - це базовий принцип свободи.

Саме тому дивно бачити, коли окремі політики намагаються будувати рейтинги на історичних претензіях до сусідів. У кожного є свій електорат. У кожного є спокуса заробити кілька додаткових відсотків на гучних заявах. Але саме так закладається фундамент майбутніх конфліктів. Маленькі політичні вигоди сьогодні дуже часто стають великими проблемами завтра.

Особливо дивно це виглядає зараз, коли Україна протистоїть не просто росії, а фактично бореться за сам принцип того, що великі держави не мають права вирішувати долю менших. Коли деякі країни, які свого часу гарантували безпеку Україні в обмін на відмову від ядерної зброї, дедалі ��астіше керуються не принципами, а політичною кон'юнктурою.

Для когось це лише бізнес і політика. Для нас - це життя наших людей, безпека наших родин і саме право України на існування.

Тому я переконаний: чим швидше наші союзники відмовляться від імперських амбіцій, старих образ і спроб повчати інших, тим швидше ми зможемо перейти від боротьби за виживання до побудови справді міцного миру.

Історія рідко пам'ятає тих, хто просто підлаштовувався під настрої натовпу. Вона пам'ятає тих, хто мав сміливість дивитися далі за наступний рейтинг, наступні вибори чи наступний заголовок у пресі. Бо справжній лідер думає не про те, як сподобатися людям сьогодні. Він думає про те, в якій країні їхні діти житимуть завтра. Мир і процвітання між народами завжди починаються з відповідальності, а не з популярності. Саме тому справжні лідери будують мости навіть тоді, коли набагато простіше бу��увати стіни.

[Helen Hatress @HHatress]

«Краткий обзор международных отношений РФ с цивилизованным миром» 🤣

[Сергій Нещадим △ 🇺🇦 @nevedimka123]

🍒Сезон Черешні ще не розпочався, але врожай ми маємо круглий рік:
Шахеди, Молнії і навіть Ка-52 🍒

https://t.co/lLiCYWm0fw

[K-2 @k_2army]

Бригада К-2 оголошує про запуск проєкту 15 | 10.

[Жесть 🇫🇷 доброй воли @postolachka71]

⚡️Шикардос, автор, к сожалению неизвестен!!!🔥🔥🔥
Шедеврально, ящетаю...😱👍😱

[Bohdan Krotevych @BohdanKrotevych]

Є дуже важлива тема, яку я намагався вирішити на різних рівнях, щоб ситуація була виграшною для всіх: одні могли б сказати — «ось які ми молодці», інші отримали б не просто бажане, а те, на що мають повне конституційне право від народження.

Але, на жаль, сталось не так, як гадалось. Я знову злий, як собака. І саме тому попрошу вас приділити кілька хвилин вашого дорогоцінного часу й уважно прочитати те, що буде написано далі.

Уявіть: ви народилися у 2003 році — в Криму, Донецьку чи Луганську. Ваші батьки — українці, громадянство у вас українське. У 2014 році ваш дім окупували. Вам тоді було лише 12 років, але ви зберегли любов до своєї держави. Попри те, що оточення здебільшого проросійське і попри те, щ�� навіть батьки могли поділяти проросійські настрої, ви народилися в незалежній Україні й зуміли зберегти це відчуття.
У 14 років вам видали російський паспорт — без вибору. Добре, що Україна не визнає цей ��окумент. І ось, коли вам виповнилось 18, ви нарешті здобули право самостійно пересуватись територією окупанта та виїжджати за кордон. Ви це робите, бо вас уже розшукують, наприклад, за надання українським військовим інформації про пересування ворога. І жага до свободи веде вас уперед.
Ви пам’ятаєте статтю 33 Конституції України:
«Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну».
Тому ви звертаєтесь до українського консульства в третій країні. Але там до вас ставляться як до прокаженого. Ваше свідоцтво про народження нікого не цікавить. Родичам на підконтрольній Україні території ніхто не телефонує. Усі говорять про якусь «процедуру ідентифікації», але по факту її не існує. Документів (навіть письмової відмови) ви не отримуєте. У кращому разі кажуть, що ви «не пройшли перевірку». У гіршому — просто перестають брати слухавку.
Ви в розпачі, але не здаєтесь. Грошей майже немає, житло й роботу вам надає правозахисна організація… країни-агресора. Це трагікомічно. Ви не знаєте, як діяти, бо інструкцій немає. Стукаєте в усі двері. Хтось обіцяє допомогти — але все лишається в форматі «спробуємо, а там буде видно».
У якийсь момент на ваш запит просто в звичайній соцмережі відповідає людина, яка має знайомих котрі «мають знати механізм в’їзду». Але механізм цей — «будь-яким чином дістатися до українського кордону». Це майже нереально. Йде вже другий рік ваших спроб повернутися додому.
Ви збираєте останні кошти та летите до Молдови. Там — вибори, і вам відмовляють у перебуванні через російський паспорт (закордонний у вас ��еж російський). Вас депортують у третю країну. Звідти — нова спроба: летите до Стамбула. Там друзі цієї людини (по-суті, просто чужі вам люди, але такі ж українці) допомагають із житлом, і ви знову звертаєтесь у консульство.
Але процедура та сама: запити у різні служби, частина з яких взагалі не має стосунку до ідентифікації вас як громадянина. Відповідь — «даних немає, повної перевірки провести не можемо, бо території окуповані». І ви знову в глухому куті. Починається третій рік ваших спроб. Ви вже думаєте: якби вступили в російську армію й здалися в полон українським військовим, то, можливо, потрапили б додому швидше.
Людина, яка допомагає вам, оббиває пороги чиновників. Частина байдужа. Частина — без команди й пальцем не поворухне. Частина щиро хоче допомогти, але не має механізмів. У консульстві в Стамбулі все ж більше добросовісності, ніж у попередніх (консульство України в Вірменії в більшості – просто ганебні покид��ки) , але й там — «свої моменти». Тим часом у вас лишається місяць легального перебування в Туреччині. Далі — ще 120 днів «очікування» поза її межами. Де, як, за який кошт?
Ви почуваєтесь кинутим і нікому не потрібним.
Було дві історії у «третій країні»: батьки неповнолітніх дітей зверталися до Вас, щоб дізнатися, куди йти і як проходять процедури, бо в них така ж ситуація. Люди чекали, чекали, і зрештою просто здавалися. Вони подавали на громадянство «третьої країни», бо країна, в якій вони народилися — Україна, — не могла їх ідентифікувати. Ви тільки уявіть а��сурдність цього.

А людина, яка вам допомагає, пише цей текст — і не розуміє, куди зникла елементарна емпатія чиновників. Здавалося б, це завдання для славнозвісного Міністерства єдності, повернень чи соціальної політики чи яке воно було. Але мабуть і того міністра більше зацікавленості в схемах на житлових комплексах. Тож доводиться робити це самому, не без допомоги декількох небайдужих людей.Хотілося б, щоб все працювало не через публічні скандали. Уявлялося інакше: ми повернули хлопця, написали пост, похвалили МЗС, Мінсоц, міграційну службу — усі молодці, але виявили проблему й сіли її вирішувати. Але ні — вони змушують ненавидіти. І це найгірше. Бо складається враження, що державі повністю байдуже до українців на окупованих територіях. Особливо до тих, хто хоче повернутися на підконтрольну Україні територію.
Подивіться на новини: СБУ та Нацполіція викрили посадовця МЗС, який за гроші «легалізовував» росіян у країнах ЄС, оформлював їм українські паспорти, щоб ті могли вільно пересуватись Європою. Тобто для громадян держави-агресора знаходяться «механізми» і навіть паспорти, а для своїх — дітей та ��олодих людей з окупованих територій — механізму досі не існує. Це не просто цинізм, це зрада й зневага до тих, хто тримається за віру в державу.
Тепер конкретика. Якщо ви українець, народжений у незалежній Україні, але паспорт отримали в окупованій — досі не існує процедури вашого повернення.
Імовірність, що дані про вас або ваших рідних є в Єдиному демографічному реєстрі, мінімальна ( а це обов’язкова умова отримання листа на повернення). Бо він працює лише з 2012 року. Записи вносились, якщо оформлювали біометричні документи. На окупованих територіях цього не робили.
Але рішення просте. Посадити за один стіл МЗС, Мінсоц, ДМС, Мін’юст. Призначити відповідального. Дати кілька днів дедлайну. Створити відкритий механізм ідентифікації громадян. Це реально й нескладно.
Можна направити представників міграційної служби в кілька консульств. Можна поєднати бази даних Мін’юсту й ДМС. Можна передбачити обов’язкову перевірку СБУ та ДПС. Все це можна й потрібно зробити.
Бо страшно уявляти, скільки дітей і молодих людей зараз не мають змоги повернутися додому лише через байдужість системи.
Іноді я думаю звернутись у МЗС Польщі, аби з їх допомогою провести цього хлопця до українського кордону. Можливо, так і буде. Але хочеться, щоб десятки тисяч тих, хто залишився вірним Україні, отримали не лише шанс, а й повну підтримку та супровід від своєї держави.
Подивимось, що з цього вийде. Дякую за увагу.

[Bohdan Krotevych @BohdanKrotevych]

Законопроєкт №13452 — це не про дисципліну, а про перекладання відповідальності вищим військовим керівництвом згори вниз. Офіцер має нести відповідальність сам, а не саджати підлеглих за непокору. Армію тримають не страх і тюрми, а довіра й ��риклад командира. Ця ініціатива з’явилася не без санкції головнокомандування, і це показує справжній стан речей.
І ще одне: якщо брати закон та статут, то вже зараз багато наказів, які віддаються командирами, не підпадають під законність. Виходить парадокс — за невиконання незаконного наказу відповідальність несе солдат, а командир залишається осторонь. Це ганьба і шлях у нікуди. Висновок буде один — змінювати військове керівництво.Чим раніше це станеться, тим менш непосильним стане виправлення наслідків.