Називай мене пластик 2, теж рукотворний хочу вбити планету.
Називай мене цукор 3 буро-біло-солодкий, шкідливий - я сигарета
Називай мене брудом, болотом
Сава Дуст/Святослав Оник.
Мій вішлист на др не великий евтаназія сльози і рвота.
Ісус, в якого не вірю, кидає у мене випробування
Не страждання до них я вже звик, топить щастя всесвітнього повінню.
Як би знав ти його марйонетка, помолився би щоб ти пішла,
Я стираю об ці чернетки, свою душу в якій живе страх.
А що я ще можу крім нахуяритись?
Взятись за розум, прикинутись правильним.
Шукати людину, що виправить травми,
Бачитись з друзями, гуляти на вулиці.
Сорі - самотність так не лікується.
Я — жуйка зі смаком жуйки,
матеріальне підтвердження метамодерну.
Вже не людина, лиш відлуння поета —
про твою любов, ідея.
Я смачний, але штучний,
несправжній, мов цукразамінник.
Будь хоч із ким,
та будь хоч із ним — щаслива.
Шукав в магазині «Щербет султана»
Та насправді шукав себе,
Маю мокрі кросівки і не справжнє лице
У терпкій ностальгії дощу,
тонув. забував хто я є.
Між реклам і порожніх алей,
Силует що щукав, свій сюжет,
У клепсидрі крізь пальці пісок,
Всі калюжі, тепер в один крок.
Освіжуй мою памʼять — випатрай розділи вичини шкуру, виламай
Червоне кайло із щита, що розбитий цеглиною
Контур тіла й відбиток душі не рятуй хай згорають на сонці, в тіні колоса глиняного.
Свою мантру мені прошепчи цей екзорцизм має бути виконано,
в крові плоті і солі злидневій.
Я тону в синяві, мерзенності похмурій.
Тінь од твоїх плечей вмостилась на розплющених очах.
Я — пустослів, що вічно меле бздури,
Гризу молитви — вони кришаться в зубах.
Пробудившись з тривожного сну
Я відчув, ти прийшла, моя музо
Як же довго я спав на яву
В безлюбовному спокої грузнув
Розірви сю зашиту кишеню
І наповни мій трепетний світ
Я у щасті жив всі ці роки,
З синтетичного дна в політ
Привіт, усе як завжди, нічого нового.
Хіба що закинув гітару — вернувся до рок-н-ролу.
Проникнув у суть джерела, що не в праві стати рікою.
Нехай першим потоне той, хто не знає броду.
Останнім ривком поринаю в хтиву синяву,
бурлеск сього вічноцвітного плоду.
І Іриси цвістимуть рік за роком все нові
В памʼяті лишаться, сутінки, поспіх, сльози, одежі чорні.
Прапори тріпотітимуть наділяючи вічність словом.
Про подвиги мужність і відданість воїнів.
А ми далі вестимо цітіння ірисів хроніку.
Присадивши мене на печаль як на чай,
Втікай із мого життя і мене пробачай, я нечайно
Прагну до хмар що спокою сонця закривають від мене причал, та нажаль
Я не зможу відкрити ці двері, згубивши іржавого царства ключа.