В тредс я маю певні фільтри. В тві (та, я ніколи не буду називати це іксом) якось не так. Люблю сюди вертатись. Так цікаво іноді глянути свій профіль від 2012-го... дурне, навіщо я його видаляла?( досі шкодую
«Тарасику, вас москалі бояться навіть мертвих»
Масштаб трагедії в нашій країні неможливо осягнути. Скільки болю й скільки втрачених світлих людей…
Я от це читаю - і скільки ж любові та болю в цих словах.
Це викликає більше емоцій, ніж вчорашній факт дискваліфікації.
Жодна медаль не варта життя, жодна медаль не варта пам’яті наших людей.
Вічна шана полеглим.
Щирі співчуття рідним та близьким ❤️🩹
В мене від пересичення емоцій і вражень дуже сильно болить голова, але це був якийсь абсолютний катарсис🤌🏻🤌🏻🤌🏻
Вражає масштаб постановки, декору, метафорики, а ще — повний солд аут на виставу по книзі українського письменника, здавалось, нішевого.
Здуріти, як це було круто 🖤
Шоб не йобнутись — ховаюсь у слухання всіх альбомів ОЕ підряд, обробляючи під них гарну зйомку (з тих, після яких хочеш не перерви, а ще і ще) і зараз піду читати книжку Маріам Найем про деколонізацію.
Згадуєш все, під що пісні ОЕ ставали саундом твого життя — і це завжди найперше таки були ОЕ, попри все інше.
Як добре, що вони сталися. Що сталися всі наші спільні історії, включно з нашою історією загальною, національною.
Після цього фільму хочеться жити.
@okeanelzy
ОЕ мені сьогодні відкрився в синергії історії країни і гурту, але також і в приватності, осібності співжиття з їхніми піснями в різні періоди своїх життів — кожного, хто з ними ріс.
Це таке диво. І такий скарб.
І прекрасно зроблений фільм, сконструйований настроєво — від наївної дитинності, крізь драйв юності і до серйозності дорослішання.
Ридала і реготала.
Згадувала і дізнавалась те, чого не знала про них.