@ludmel11 Ми в першому випадку хоч порадили підійти до когось хто є поруч та присісти
Днями тримати людей в невідомості, щоб потім так само просто зробити дзвінок...
Був випадок: військовий третій день у морзі (було два вихідних), на його телефон надзвонює мати. Довелося відповісти, повідомити новину. Істерика, шок, невіра в те, що відбулось – цілком стандартна реакція
Інший раз родичі самі шукали контакти моргу, бо не мали зв'язку та інформації від частини декілька днів. Довелося повідомити.
А якось треба було знайти офіційний документ, а не три різні папірці з різним написанням прізвища. Звернулися за наданим контактним номером. А там — дружина та її істерика, до якої я була не готова, бо виявилося, вона не знала. Заспокоїла як могла. Далі з її номера місцеве ТЦК сварилося, що ми взагалі-то не маємо права повідомляти це родичам, тільки з частини. Ну сорі, блять, це з якої? Тієї основної, яка теж документів його не мала, ще й не знала, що він помер, поки я не сказала? Якось не звикла, що срана бюрократія вища за якусь моральність.
З якоїсь точки зору, певно, це було не правильно, але й нам ніхто не казав що треба брехати людям.
Не думаю, що повідомлення з частини про загибель, до рідних приходить разом з професійним психологом для підтримки та заспокійливими
Я залюбки хотіла б не повідомляти нікому новини про смерть. Це складно. Нас не вчили тому, що робити з людиною, яку розриває розпач і біль. Я досі згадую крики і сльози тих, кого приводили на впізнання. Хоч і звикла відсторонюватися від роботи, але деякі випадки моторошні до мурашок. В тих криках стільки болю, що вистачить відчути всім, навіть через декілька товстих стін кабінетів.
Ми ж просто хочемо завжди швидше виписати довідку, щоб швидше замовили «Щит» і швидше забрали. Бо холодильників дуже мало, на всіх не вистачає. А для багатьох важливо побачити обличчя близьких...
От мені інтєрєсно, шо за чорт бєздушний придумав цю хуйню про "заборонено повідомляти рідним про загибель бійця". Як вони кожен день були на зв'язку, а тут абонєнт нєдоступєн, побратими трубку не хочуть брать, і командир почне морозитись. Рот єбал, доганой мене щє не лякали.
Якось випадково натрапила на цю анімку. Вона про час, переміщення в ньому — я таке люблю, тож давайте сюди
А вона виявилась крутецькою!
А ще прикол: перші дві серії я геть не розуміла, що відбувається, бо все дуже динамічно, але що і нащо не збагнути. Лише на третій серії я перевірила та зрозуміла, що дивлюсь другий сезон.
Також це одне з небагатьох аніме, де я не перемотувала опенінг та ендінг і навіть додала їх до свого плейліста
Тож 3 сезон дуже чекаю🙃
Випадково знайшла цей пост
Так от, я тоді так переїла дорблю, що досі не можу нормльно їсти будь-що з його смаком, хоча до того дуже любила в різних поєднаннях.
А от абрикос з того часу теж нормално не їла, але тут в вже з інших причин - неврожай
Десь була тема в твіттері, чи у всіх є внутрішній монолог, і багато хто написав що взагалі вперше про таке чує
Так ось, у мене в голові оце 24/7, допомагає тільки музика, де я можу в голові підспівувати, ТІЛЬКИ ЩОБ НЕ ДУМАТИ БЛЯТЬ
З Всесвітнім днем донора крові, котики❤️
Дякуємо всім донорам і доноркам, дякуємо нашому неймовірному Центру служби крові та заохочуємо нових котиків🐈🐈⬛ Адже це рятує життя✨
Апдейт: я розумію, є випадки, коли потрібна додаткова ідентифікація, особливо десь на бойових позиціях. Але коли це у лісі чи в частині, де точно відомо, що це за людина, нащо тягнути з повідомленням родичів — незрозуміло.
Про те, як паршиво ставляться до лікування військових – то окремий великий пост. Але дуже сумно, що, крім русні, вбиває пневмонія і пов'язана з нею бездіяльність.
Особливо коли одні приходять із великими здивованими очима і кажуть: «Він ні на що не скаржився», а потім інші: «Він температурив і задихався». Звісно задихався, спробуй тут подихати легенями, що важать майже по півтора кілограма кожна, ще й щільні, як печінка.
Моя робота, яка займає пів години зазвичай, розтягулась ще зі дзвінка о другій ночі
Початок 11, а я досі її не закінчила нормльно.
При тому що, блін, перепитувала в людини чи все готово