Jim Zaxis

[D.Radka, #NAFO 🇨🇿🤝🇺🇦 @DakdaR22]

Eternal memory 🫡🙏

Eleonora Maltseva, former futsal player on the Ukrainian national team, was killed on the frontlines. Eleonora served in the Ukrainian Army for nine years.🫡

She died on August 2023.
Absolutely respect 💔

Rest in peace, heroine 🙏

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він загинув за Україну на чужій землі.
АНАТОЛІЙ ПАВЛЕНКО
20 навічно.

Народився 24 червня 2004 року в селі Микільське на Херсонщині, поруч з узбережжям річки Інгулець. З дитинства захоплювався спортом. Разом із друзями освоював паркур.

24 лютого 2022 року російські військові зайшли в село Микільське. Тоді хлопцю було 17 років. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати техніки військ РФ.
Аби уникнути примусової мобілізації на захопленій росією території Анатолій виїхав до Латвії, де йому виповнилось 18 років. Пізніше він вирішив повернутися в Україну та підписати контракт. Близько року мама відмовляла сина від служби, але у вересні 2023-го, коли сім’я евакуювалася з Херсонщини у Миколаїв, він пішов служити.
Анатолій Павленко долучився до 73-го морського центру спеціальних операцій – частини спеціальної розвідки ССО ЗСУ. Спочатку він проходив навчання за кордоном й отримав дві спеціальності: кулеметника і водолаза.

Через юний вік спершу отримав позивний "Буся", але потім став "Твіксом", бо дуже полюбляв ці солодощі.
Водночас він був дуже сімейним хлопцем, згадує мама Тетяна. Обожнював свою 3-річну сестричку Єву, а з коханою дівчиною Вікторією хотів створити сім’ю.
Якось Віка пожартувала, що хотіла б отримати обручку, коли зробить гарний манікюр. І в січні 2025 року, перед останнім завданням, "Твікс" написав: "Роби манікюр. Я повернусь у відпустку, і ми обов’язково одружимось".

Після лікування 6 січня він вирушив на курщину, а 16 січня – перед самим виходом на важливе завдання – востаннє зателефонував мамі.
Група Анатолія потрапила під масований артобстріл. Побратими затягнули його в укриття, надали першу допомогу, але поранення були несумісні з життям. 18 січня 2025 року його сім’ї зателефонували й повідомили про загибель.
Поховали воїна у Миколаєві на Балабанівському кладовищі. В нього залишилися бабуся, мати, брат, дві сестри та наречена.
На могилі Героя тепер завжди лежать його улюблені батончики "Твікс"…

Юний чудовий квіт.
Гордість нації та її майбуття. якому не судилось здійснитися.
Схилімо голови…

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він міг будувати літаки, щоб ми літали. А став щитом, щоб ми жили. Сьогодні Олександру Савченку, зенітнику 66-ї бригади, виповнилося б 39…

Але 11 грудня 2022 року на Луганщині, між Макіївкою та Площанкою, він прийняв свій останній бій. Смертельні поранення - і життя обірвалося.

Киянин, випускник Національного авіаційного університету, інженер "Антонова" та "МАУ" - він жив небом. Гітара, походи, нумізматика, риболовля з батьком і дідом…

У нього було стільки планів. А ще - дружина Оксана, 8-річна Іванка та 4-річний Дем'ян, які чекали на тата вдома.

2 квітня 2022-го він добровольцем став у стрій. Боронив Мар'їнку, Слов'янськ, Терни, Невське. Був там, де гарячіше за все.

Його племінник згадує: "Не було справи, в якій би він не розібрався на всі 100%. Ти найкращий з людей, і з цим неможливо змиритися".

Сестра Олександра Шейко пише: "Його фото завжди дихали щастям і теплом. Чому війна забирає найкращих? Серце розірване на шматки…"

Олександра поховали на Алеї Героїв у Вишгороді.

У нього залишилися найрідніші люди - і наша вічна пам'ять.

[ЗМІСТ @poltavazmist]

Вони закатовані або загинули у ворожому полоні

[Татьяна Николаевна @TMandrikova]

27 липня 2014 року в смт. Горбачево-Михайлівка під Донецьком після катувань був убитий російськими терористами за проукраїнську позицію школяр Степан Чубенко - 16-річний народний Герой України.

Вічна пам'ять Героєві України!

[Олег Володарський @volodarskijo]

Прикрив побратимів ціною власного життя: річниця загибелі героя Романа Сторожука, - вічна пам'ять і вдячність.

Роман Сторожук загинув рік тому. Йому було 27.

Він був з Відрадного. Звичайний київський хлопець, який любив спорт, не уявляв життя без руху, а згодом - без зброї.

У 2018-му пішов у Національну гвардію.

Повномасштабна війна застала його - і він не вагався ані секунди. Повернувся, хоча контракт уже закінчився.

Роман був головним сержантом, командиром гармати 4-ї бригади оперативного призначення.

Побратими казали: він умів підтримати, навчити, розрядити обстановку жартом.

Він був сильним. Навіть на передовій облаштував спортивний куточок - вчив хлопців тримати себе у формі, бо знав: тіло й дух тримаються разом.

У квітні 2024-го він одружився з Наталією. Вони планували майбутнє. Вірили, що все буде добре.

А 26 липня 2025-го поблизу Дорожнього на Донеччині Роман потрапив у стрілецький бій.

Він прикривав своїх. Він зробив усе, щоб інші вижили. Він виконав завдання, але сам не повернувся.

Роман мав "Хрест Хоробрих" за знищення ворожої техніки, відзнаку "За доблесну службу", нагрудний знак Головнокомандувача.

А вже посмертно - орден "За мужність" III ступеня.

Поховали його в Києві, на Берковецькому.

У нього залишилися батьки, сестра. І Наталія, його дружина.

Вона написала про нього так: "Він був, є і буде моїм чоловіком до кінця моїх днів".

Романе, дякуємо. Вічна пам'ять.

[Олег Володарський @volodarskijo]

Знову чорна звістка. Знову біль, який неможливо виміряти словами…

Ще одна болюча втрата для нашої громади. Ще одне молоде життя, безжально обірване війною. До рідного дому на щиті повертається Захисник України — Сокуренко Микола Дмитрович (20 грудня 1998 року — 5 травня 2023 року) який довгий час вважався зниклим безвісти.

Попереду мало бути ціле життя — мрії, плани, родина, майбутнє. Але він обрав найважчий шлях — став на захист України. За нашу свободу, за право жити на своїй землі, за мирне небо над кожним із нас Микола віддав найдорожче — власне життя.

27 липня об 11:00 біля пам'ятника Героям Небесної Сотні та Захисників України відбудеться церемонія прощання з полеглим Воїном.

Звертаємося до жителів Тальнівської громади прийти та гідно провести в останню земну дорогу нашого Героя. Станьмо разом, аби віддати шану тому, хто вже ніколи не повернеться додому живим, бо заплатив найвищу ціну за кожного з нас і за майбутнє України.

Нехай живий коридор стане символом нашої пам'яті та поваги.

Вічна пам'ять Герою. Вічна слава Захиснику України. Герої не вмирають!

[Факти ICTV @ICTV_Fakty]

🇵🇱 Родині польського добровольця, який загинув за Україну, вручили державну нагороду

Зеленський посмертно відзначив Міхала Журека — командира взводу Інтернаціонального легіону ЗСУ.

Він загинув у 2023 році під час боїв поблизу Бахмута, залишивши дружину та четверо дітей.

[Jim Zaxis @ZaxisJim]

@the_ins_ru Когда ты карлик (окурок), то всегда хочется иметь большое величие: царь-пушка, 500т корабль . . .

[Олег Володарський @volodarskijo]

Сьогодні внаслідок обстрілу Нікополя загинула 35-річна Юлія Стрибіжева. Її життя обірвалося трагічно, і ця втрата стала важким ударом для всієї громади.

Юлія розпочинала свою кар'єру у банківській сфері, а згодом працювала на Нікопольському заводі феросплавів.

Усі, хто знав її - колеги, друзі, сусіди - згадують Юлію як відкриту, щиру та життєрадісну жінку.

Вона вміла дарувати тепло оточуючим і завжди ставилася до людей із душевною увагою.

У Юлії залишилися батьки та маленька донька, яка була сенсом її життя.

Вона мріяла дати дитині гарну освіту, забезпечити їй щасливе майбутнє і з надзвичайною турботою піклувалася про неї. На жаль, цим планам не судилося збутися.

Світла пам'ять...

[Олег Володарський @volodarskijo]

Вінниця віддає останню шану Захиснику Сергію Коржу

Вінницька громада прощається з оборонцем України Сергієм Коржем із позивним «Прима». Воїн проходив службу у лавах бригади НГУ «Спартан» та боронив Україну на Донецькому напрямку.

Сергій загинув 1 листопада 2024 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу Неліпівки. Герою назавжди залишилося 43 роки.

Церемонія прощання відбудеться о 10:30 у Храмі Стрітення Господнього (вул. Пирогова, 150-А). Поховають Захисника о 12:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Світла пам’ять і вічна слава Герою.

[Олег Володарський @volodarskijo]

ВІН ВІДДАВ НАЙЦІННІШЕ — СВОЄ ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНУ… НЕ ДАЙМО ЙОГО ПОДВИГУ ЗАЛИШИТИСЯ НЕПОЧУТИМ

21.11.2023 року Петро став на захист рідної землі у складі В/Ч 4773. Він без вагань став між ворогом і Україною, виконуючи свій військовий обов’язок.
09.01.2024 року в районі населеного пункту Новомихайлівка Покровського району Донецької області Петро Федорович загинув під час виконання бойового завдання внаслідок ураження противником.
Він боровся до останнього подиху… Пліч-о-пліч із побратимами, під ворожими обстрілами, захищав кожного з нас, щоб ми могли жити у вільній Україні.
Рідні згадують його як сміливого, доброго та щирого чоловіка. Він завжди приходив на допомогу іншим, мав велике серце і понад усе хотів бачити Україну мирною, незалежною та квітучою.
Петру Федоровичу назавжди 46 років…
Він був представлений до нагородження «Комбатським Хрестом» посмертно.

Герої не вмирають!
Пам’ятаємо. Шануємо. Дякуємо.
Слава Україні!

https://t.co/ENnUXivpJr

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він знав назви галактик і столиці світу, але не знав, що ракета прилетить до його дому: пам'яті хлопчика з Миколаєва.

7-річний Олексій Бондар з Миколаєва міг назвати будь-яку столицю, знав назви метеоритів і галактик. У шахи грав краще за багатьох дорослих.

Але 19 березня 2022 року ракета з літака влучила в будинок, де він ховався разом з мамою та бабусею. Всі троє загинули на місці.

Олексій народився 6 лютого 2015 року. Він ріс сором'язливим, але неймовірно допитливим. Батьки купували йому конструктори, книги, - усе для розвитку.

Хлопчик ще не ходив до школи, а вже вражав усіх своїми знаннями. Діти називали йому країни - він одразу казав столиці. Він був розвинений далеко не на свої роки.

Олексій обожнював шахи й шашки. У парку грав із літніми людьми - і часто вигравав. Вчителі згадують його як спокійного, доброго та старанного учня. Мав хист до математики й був серед кращих у класі.

Водночас він був дуже ніжним і тримався біля мами. Якщо Ірина затримувалася, він нервово чекав.

На 7-річчя, 6 лютого 2022-го, він отримав найзаповітніше - хом'яка. А вже за кілька тижнів родина виїхала з Миколаєва до селища Костянтинівка. Думали, там безпечніше, подалі від військових об'єктів. Льоша забрав хом'яка з собою.

19 березня ввечері в їхній будинок влучила ракета. Якби вони затрималися в гостях на пів години - залишилися б живі.

Від оселі лишилася тільки яма й купа цегли. Тіло бабусі знайшли першою. Поруч, як завжди, був Льоша - він любив засинати біля неї, гладив її перед сном та розповідав казки. Вони загинули разом.

Ірину та Олексія поховали в одній труні. Бабусю - окремо.

Друг Льоші, Тимофій, дізнався про загибель товариша лише через рік. Довго плакав, а потім сказав: "Ми все одно ще побачимось".

У них вдома досі зберігаються іграшки Льоші - машинки, конструктори, книжки.

Діти граються й акуратно складають їх на місце, як реліквію. Як пам'ять про хлопчика, який знав усе про космос, але не знав, що ракета прилетить саме до нього.

Найстрашніше, що таких історій - тисячі. Кожна дитина - це цілий Всесвіт. А цей хлопчик знав справжній Всесвіт. І його вбили.

Світла пам'ять усім загиблим дітям України.

[Russia - Common Sense and Legitimate Authority @bassanets]

А у кого то есть сомнения?

[Олег Володарський @volodarskijo]

Старший матрос Ельхан Данченко на псевдо Хан помер у червні 2022 року від отриманих травм після катування в Суходільській виправній колонії № 36 на Луганщині. Воїну назавжди 28 років.

Ельхан народився 17 листопада 1994 року в місті Баку, Азербайджан. З дитинства захоплювався футболом і відеоіграми. Особливо любив The Division, Metro і The Last of Us. Міг годинами розповідати про їхні сюжети, персонажів та зброю. Саме завдяки цьому захопленню добре орієнтувався у військовій тематиці. Закінчив факультет інформатики та обчислювальної техніки Національного університету "Київський політехнічний інститут ім. Сікорського".

"Після навчання працював і саме тоді доля звела нас через спільну подругу. Вже через місяць після знайомства зробив пропозицію. Це було несподівано, але я відразу відчула, що це моя людина. Разом ми пережили і перше велике випробування – втрату моєї вагітності. Нам було дуже боляче. Щоб трохи оговтатися, ми поїхали відпочивати на море у Кирилівку. Саме після тієї поїздки я знову завагітніла. Тому нашу донечку ми назвали Кірою, на честь місця, яке подарувало нам надію після болю", – розповіла дружина Анжеліка.

Сім’я жила в Путивлі у батьків Анжеліки. Ельхан працював у Сумах і за кожної можливості приїжджав до своїх дівчат, бо родина для нього завжди була найважливішою.

"Згодом чоловік підписав контракт із ЗСУ та пройшов навчання у Старичах. Після підготовки його направили до Миколаєва, де він показав один із найкращих результатів під час проходження смуги перешкод і отримав берет морського піхотинця. Пишався цим. Коли приїхав додому, сказав, що це його найбільше досягнення. Для нього берет був символом честі, сили та пройденого шляху. Ельхана неодноразово відзначали грамотами й подяками. Його поважали як побратими, так і командування. Разом із моїм батьком він за нагоди їздив на полювання. Полював навіть у зоні АТО. Через влучність побратими називали його снайпером", – розповіла Анжеліка.

Останній рік контракту в складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Ельхан служив поблизу Маріуполя. Часто розповідав про це місто і мріяв показати його дружині.

"Коли наприкінці лютого 2022 року він їхав до Маріуполя, зателефонував і сказав, що відчуває: може загинути. Я тоді сварилася, але тепер розумію, що він це відчував", – згадала дружина.

Навіть у найважчі моменти Ельхан не втрачав почуття гумору. У розмовах із коханою жартував: "Мені можна вже святкувати п’ять днів народження". Він підтримував побратимів і не дозволяв їм піддаватися страху.

"Одного разу він зателефонував моєму батькові й сказав: "Виховайте мою дитину як свою". Батько почав кричати, щоб він так не говорив. Зв’язок обірвався. Згодом командир повідомив: "Ельхан на позиції. Він кіборг. Трощить росіян, як клопів". Після цього звісток більше не було. Лише один із побратимів повідомив, що Ельхан отримав важкі поранення", – розповіла Анжеліка.

Згодом родина дізналася, що під час одного із завдань група потрапила в засідку. Військових закидали гранатами, а після вибуху їх завалило уламками. Ельхана врятував щиток, який утримав частину стіни. Попри поранення, намагався підтягнути до себе загиблих товаришів, щоб їх можна було забрати. Згодом інша група евакуювала поранених до польового госпіталю, де Ельхана прооперували.

У Маріуполі морпіх до останнього перебував на позиціях, евакуйовував цивільних, допомагав пораненим побратимам і виносив загиблих. За мужність і самовідданість його нагородили орденом "За мужність" III ступеня.

"Він любив прості речі: айран, булочку з сиром, мою солянку, пиріжки з вишнею та кавун. Саме такі дрібниці сьогодні найбільше нагадують про нього живого. Ельхан був чудовим батьком. Він безмежно любив нашу донечку Кіру, пишався нею і мріяв бачити, як вона росте. Вона дуже схожа на нього", – сказала дружина.

Поховали оборонця 4 грудня 2023 року на Алеї Героїв у Путивлі. В Ельхана залишилися дружина, донька та інші рідні.ЧЕСТЬ!

[Олег Володарський @volodarskijo]

Солдат Ростислав Яцканич на псевдо Рафік поліг 19 квітня 2022 року в місті Маріуполі Донецької області. Йому назавжди 21 рік.
Ростислав народився 13 вересня 2000 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині. У 2002-му родина переїхала до села Китайгородка Дніпропетровської області. Тут хлопець пішов до дитячого садка, а згодом до школи.

У 2018 році Ростислав вступив до Донецького юридичного інституту МВС в Кривому Розі на спеціальність «Право». Через рік залишив навчання – зрозумів, що цей напрям не відповідає його інтересам. Після цього вступив до Запорізького професійного ліцею автотранспорту, де здобував спеціальності «Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів» та «Водій колісних транспортних засобів категорії В».

26 березня Ростислав отримав поранення. Востаннє рідні отримали від нього повідомлення 5 квітня 2022 року о п’ятій ранку. Після виходу оборонців Маріуполя в полон військова частина надала йому статус зниклого безвісти. Лише наприкінці листопада 2022 року родині повідомили про збіг ДНК, який підтвердив загибель Ростислава.

Поховали оборонця на кладовищу у селі Китайгородка. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Ростислава залишилися батьки, сестра і брат.Вічна памʼять!

[жозефина бонапард @gozefinagold]

💔"Вони підняли руки - і їх розстріляли з танка💔
Богдан і Євген мріяли робити обручки, а загинули в 17 років.
Ця історія розриває не тому, що це війна, а тому, що це двоє хлопців, які за 5 хвилин до смерті сказали сестрі: "Зараз повернемося".⬇️

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він загинув у буремному Маріуполі.
ДМИТРО ПОХИЛИЙ
21 навічно.

Народився 29 квітня 2001 року в селі Хмельове Кіровоградської області. Зростав у багатодітній родині, був найстаршою дитиною — мав трьох сестер і брата. Після закінчення дев'яти класів продовжив навчання у професійно-технічному училищі міста Мала Виска, де здобув фах зварювальника.
За словами бабусі Валентини Миколаївни, Дмитро був щирим, доброзичливим і працьовитим хлопцем. У вільний час захоплювався комп'ютерними іграми, риболовлею, любив футбол, за успіхи в якому був відзначений грамотою. Також мав хист до малювання — його малюнки прикрашали стіни бабусиної оселі.

В листопаді 2020 року Дмитро вступив до лав Збройних сил України. Службу проходив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Напередодні повномасштабного вторгнення його підрозділ був направлений до Маріуполя.
Під час оборони міста Дмитро підтримував зв'язок із рідними. У телефонних розмовах розповідав, що постійно перебуває на передовій, у складних бойових умовах, бере участь у порятунку мирних жителів і переживає надзвичайно важкі випробування.
Після загибелі захисника його рідні майже два роки чекали можливості повернути тіло додому. Лише після підтвердження особи за результатами ДНК-експертизи Дмитра поховали 19 січня 2024 року в рідному селі.

«Ми його запам’ятаємо веселим, жартівником, з небесно-блакитними очима», – сказала Валентина Миколаївна.
У пам'ять про Дмитра залишилися його бабуся, три сестри, брат і тітка. Мати воїна не пережила втрати сина й померла невдовзі після його поховання.

Скільки болю принесла нам ця війна!..
Скільки безмежного болю!
Схилімо голови…

[Олег Володарський @volodarskijo]

Його батько воював за росію, а він загинув за Україну. І не пошкодував.

Лише уявіть: ваш батько щодня працює на окупантів, писав вам, щоб ви склали зброю, і називав ваших побратимів "бандерівцями". А ви все одно йдете воювати за свою країну. І не вагаєтесь ані секунди.

Це - історія Артура Асадова, позивний "Татар".

До війни він знімав кіно - працював в Ukrainian Film Division.

А коли прийшло повномасштабне вторгнення, фронт був за п'ять кілометрів від його під'їзду.

Тому він просто взяв зброю й пішов. Без зайвих слів.

Артур долучився до "Карпатської Січі". Пройшов Ізюм, Донеччину, найгарячіші точки.

Побратими кажуть: він залишався світлою людиною навіть там, де темрява здається безкінечною. Рятував інших, не озлобився, не зламався.

Його батько залишився в окупованому Донецьку. З 2017 року працював у штабі "ДНР". І писав синові листи, щоб він не воював "за бандерівців".

Артур обрав Україну. І ніколи про це не шкодував.

За кілька днів до загибелі він попросив, щоб йому не присвоювали звання Героя України. Сказав, що смерть на війні не робить героєм автоматично.

Свій останній бій він прийняв 10 квітня 2023 року під Кремінною. А перед цим написав слова, які тепер звучать як заповіт:

"Головне, щоб світло у вашому серці не згасло… Все інше можна полагодити".

[Олег Володарський @volodarskijo]

На Рівненщині попрощалися з захисниками, які загинули на війні.

Кожен із них - чоловік, чиє життя забрала війна. Сьогодні їхні тіла повернулися додому, щоб назавжди лишитися в рідній землі.

Це: Андрій Ковальчук, Володимир Гойда, Олег Наумчук, Микола Войтюк, Вадим Медиковський, Володимир Петрина, Богдан Пігаль, Сергій Булак, Руслан Масловець.

Кожне ім’я - то біль, то втрата, то чиясь незагоєна рана. Вони віддали найцінніше, щоб ми могли жити далі.

Схиляємо голови перед їхньою мужністю. Вічна пам’ять і низький уклін кожному.