кажу своїм котам: Прийміть моє запрошення та отримайте подарунки!
https://t.co/QvQcEx553j
вони такі: шо?..
я така: ну там вам автоматична годувальниця
вони такі: мда.
На війні, для мене одне з найсильніших вражень залишає навіть не постійне почуття небезпеки і можливість смерті, а відвідування чужих будинків і квартир.
Фото усміхнених щасливих людей, що залишилися на стінах, речі які висять на тремпелі (плечіку), налита вода в електрочайнику, яку вже ніхто не заварить для чаю.
Я бачу як люди старались, заробляли щоб зробити свій будинок комфортним: робили балкон, перепланували кухню, завезли ось нещодавно на вигляд нові меблі… а потім різко, в один день втікали. Від російської катастрофи. Усе покинули. Рятувалися швидко. Навіть воду у чайнику залишили. Мабуть, попили чай перед дорогою. А може й не встигли – їх гнав російський обстріл.
Я відчуваю незручність від свого перебування в чужому житлі без запрошення. І заходячи до зруйнованого чужого житла внутрішньо прошу вибачення у власників. Мені здається так правильніше. А від житла там часто залишилися лише кілька стін з чотирьох.
Я бажаю Вам мої читачі повернуться до своїх будинків і допити залишений чай, очистити від пилу залишені речі.
Бажаю Вам, що б вам не довелося більше ніколи рятуватися від війни, яку принесла Росія!
Щось за межею. Ніякий режисер такого б не зняв. Це відео до мурах їбашить. Неймовірні співпадіння, часи, люди.
Ще й саунд із "Гладіатора" поставили, кілінг фіча).
Проходячи повз непримітну ятку на ринку, відчув його – цей зухвалий, нестримний, різкий, концентрований, п'янкий запах квасної капусти, що стирчала із недолугих пластикових відер. Я подивився в очі продавчині, а в них вже грали бісики – я пропав, – подумав я, і стерепнувся.