@bikelakecity@KyleTreasure It’s a solid argument. I’m open.
But to be clear, this misses the point: “But the bus should model ideal driving behavior and we shouldn't encourage using Capitol Hill as a driving shortcut to the east side”.
@bikelakecity@KyleTreasure Why would you route it down Main Street, where it has to turn left and then immediately right? And the Capitol complex is a an important and evergreen destination.
@bikelakecity@KyleTreasure I wasn’t thinking of shifting the 200 so much as I was thinking of rerouting one of the express buses that come down from Davis County up and over Victory Road and then down State Street.
@MayorMendacious@KyleTreasure Right now, Capitol Hill is only served by route 200, which runs from the Capitol, straight down State Street, all the way to Murray. But there are several routes that could serve the Capitol, but don’t currently.
@alain7@scottew Especially since the Android version from a few years back was such a dud.
In something that sounds like an anecdote from an economics or rhetorics class, though, it appears that Apple’s announcement of their folding phone has led to a spike in Samsung folding phone sales.
My friends, can you please offer prayers and send some good energy to the Navajo Nation Reservation and surrounding communities.
Pilamaya — thank you 🙏🏾 🪶✨
@StallionCornell@TinCanFone And, perhaps more salient here, @ldslaw is an idiot. And not just someone who lacks knowledge… But someone who is magically resistant to it.
Він кинув хлібину і вийшов через задній вхід. Бо побачив, як у магазині його фото показують касиру.
Це був момент, коли Андрій зрозумів: його шукає ФСБ.
20-річний Андрій з Маріуполя прожив рік в окупації й займався партизанським рухом.
Він знав, що вже в усіх чорних списках росіян. І все одно ходив по місту, знімав, фотографував, збирав інформацію для "Маріуполь спротив". Кожен вихід міг стати останнім.
Одного разу на блокпості його зупинив військовий і сказав: "Давай телефон".
Андрій максимально ховав усе, що міг, але той знайшов у галереї одну стару фотографію - з дня вишиванки ще до війни.
Він видалив її й відпустив його, але попередив: "Якщо ще раз побачу - відведу до поліції".
А потім був грудень. Магазин, хлібина в руках - і чуже фото на екрані телефону.
Андрій кинув хліб і вийшов через задній вхід. Через тиждень він побачив себе в Telegram-каналі серед "екстремістів та терористів". Виїжджати треба було негайно.
Дорога з окупації тривала вісім днів. Через Росію, Білорусь, Мінськ - де в церкві їх зустріли українськими піснями й борщем. Остання точка - Брест.
Замінований кордон вони проходили пішки. Між мінами - десь двадцять сантиметрів. Попереду жінка з дитиною. Андрій взяв малу на руки, переніс, повернувся й допоміг з її валізою.
А потім він побачив українську стелу. Просто зупинився, обійняв її й плакав хвилин п'ятнадцять. Поруч обіймалися й плакали ті, хто пройшов разом з ним цей шлях.
Сьогодні Андрій живе у Дніпрі, навчається на трьох напрямках Приазовського державного технічного університету, працює в приймальній комісії й очолює студентський сенат.
Але найбільше він мріє про одне - повернутися до деокупованого Маріуполя й відбудувати своє місто.
Він не зламався. І таких, як він, - сотні. Просто про них рідко пишуть.