Завжди в кінці, завжди останній
І що б за список це не був
Я звик зникати у тумані
Але з'являтись як позвуть
Я звик звикати до подій
І до людей я теж звикаю
З'являюсь вмить, коли позвуть
І знову у туман зникаю (1)
Ліхтарик маю я слабкий
Він світить крізь туман постійно
Хоч я зникаю, та на мить
Він теж погасне, то не дивно
І то не дивно, бо якщо
Він знов світитиме невпинно
То згасну я, разом із ним
І більше тут не буде дива (2)
Вечір з панічкою перетворився на переосмислення відрахування з першого курсу бакалавра (при тому що маю диплом ФМБ)
Тепер воно здається занадто усвідомленим і привабливим
В основному це стосується слів людей. Мені занадто сильно хочеться бачити певний підтекст, чи інше тлумачення слів людини. І коли я бачу щось від людини що може хоч трохи натякати на сенс який я хочу, додумування цих слів з'являється в ту ж мить. Одразу. Іноді бісить занадто.
Не подобається мені мій мозок. Він занадто розбещений і наївний. В деякі моменти він мене витягає з повного пиздеця звісно, але в пориві емоцій сам собі вигадує фантазії в які дуже вірить, а потім страждає бо все не так як він вигадав. Я розумію що це один з його способів захисту
і в моменти фантазій він відчуває щось дуже хороше і приємне. Але я втомився від того що занадто часто перемикається важіль вкл/викл на кнопці "критичне мислення", і я починаю занадто емоційно реагувати на фантазії які мій мозок генерує.