Black Jack

[Вера Измайлова @veraizmaylova41]

Идеальный ватник

[David Ilnitsky @DavidIlnitsky]

Незадолго до своего ухода,
невероятный, много раз Оскороносный Дэвид Линч обратился к путину:
«мы все получаем к себе точно такое же отношение, как относимся к другим людям. И есть закон природы – сложный и скорый закон – которого не избежать. Этот закон – что посеешь, то и пожнешь. Сейчас вы сеете смерть и разрушение. И все это на вас. Украинцы не напали на вашу страну. Вы пошли и атаковали их страну, а потому, к вам это обязательно вернётся»...

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він подзвонив у поліцію і сказав: "Заберіть мене, я ухилянт". Йому відповіли: "У нас пів країни ухилянтів", а він "я в розшуку".

А через місяць він вже жив у бліндажі заввишки 70 сантиметрів і прощався з життям.

Він сам подзвонив у поліцію і попросив, щоб його забрали. Бо не міг дивитися, як друзі воюють, а він - ні.

Далі пряма мова Валерія:

Мене звати Валерій, позивний Борода. Я піхотинець 92-ї бригади.

Минулого року сидів вдома, нервував, що нема роботи. Всі друзі на війні, а я - ні.

Я відчував себе ухилянтом. Тож подзвонив у поліцію і сказав: "Заберіть мене, я ухилянт". А вони кажуть: "У нас пів країни ухилянтів". А я: "Добре, я в розшуку".

Вони приїхали, відвезли мене у військкомат. Там здивувались: "Де ви його знайшли?" - "Він сам нас викликав".

Дали психолога - перевірити, чи я не дурак. А я приїхав у частину - і мені все сподобалось. Я ніколи не хотів бути військовим. Але вдягнув форму - і щось змінилося. Я сам напросився в піхоту.

Далі було злагодження, навчання - і Запорізький напрямок. Ми майже дійшли до позиції, але треба було сховатися під землю, щоб нас не дістали дрони.

Знайшли бліндаж. Там був місцевий, вже "хороший русский". Ми його витягнули, а самі заселились. Пощастило: там було багато їхніх продуктів, сигарет - усього.

Першого ворога побачили випадково. Мій побратим вистрілив - різко, несподівано. Ми його відтягли, сховали.

Далі - частіше. Ми їх бачимо, відстрілюємо, ховаємо в кущі, щоб не побачили.

А в бліндажі у нас теж вже переступити неможливо було - один на одному їхні трупи. А вони йдуть, і йдуть, переступають через своїх побратимів і йдуть далі.

Ми були як на необитаємому острові. Пиль постійно, мурахи, кліщі, які сипалися на нас постійно з дерев.

Вночі хлопці сплять, а мені вже третьому туда не влізти. Висота в бліндажі сантиметрів 70. Стати ніяк, тільки напівзігнутий або на колінах. В основному сидячи, лежачи.

А з позиції виходили довго, майже тиждень. Нас вели по відкритому дронами, через поле, бо посадки заміновані.

А взагалі, я не хотів бути військовим. Але став ним. І тепер єдине, чого хочу - щоб війна закінчилась.

[David Ilnitsky @DavidIlnitsky]

Кто то помнит, что вот это существо говорило в 2004?
Оно читало наизусть фрагмент из Кобзаря на украинском языке, во время своего визита в Киев, где, сидя под флагом Украины он назвал Тараса Шевченко Великим!

Что сейчас этот слизень говорит: Украину выдумал Ленин, такой страны и языка не существует... 🤦‍♂️

[Вы поняли, да? @Hugo_StiglitzUA]

У меня просто нет других слов, друзья, извините.

Какие же они ебаные дегенераты блять, сука просто помойные черви, необучаемые, нихуя не знающие, нихуя не пытающиеся узнать и понять, дремучие долбоебы.

Их не научит ничего. Ни история, ни книги, ни какая-либо другая информация. В сознании общества раскулаченных, порабощенных, репрессированных, униженных, одураченных долбоебов с 1917 года за более чем 100 лет, десяток войн, миллионов смертей, нескольких голодоморов, одной Гражданской войны, сотен тысяч репрессированных и замеченных людей, бесчисленное количество кризисов, НЕ ИЗМЕНИЛОСЬ НИХУЯ 🫣

Обычно я стараюсь избегать настолько грубых слов. Но каким бы тупым быдлом я не показался после этого эпистолярно-деструктивного твитта, я все равно не сумею в глазах человека хоть сколько-то приблизится к уровню деградации этих ничтожеств, что в стране диктатуры военного преступника Владимира Путина приходят на цирк уродов отдать свои якобы "голоса" за самую страшную чуму столетия - за коммунистов. И потом как ни в чем ни бывало похвастаться этим в американской же соцсети, за твитт в которой про коммунистах у власти они бы уже уехали в вечную мерзлоту колупать киркой камень.

Дегенераты. Необучаемые дегенераты.

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він виніс у цукерці те, що Росія хотіла стерти назавжди. Пішки. Повз блокпости. 30 кілометрів.

Це не сценарій фільму. Це історія журналіста з Маріуполя В'ячеслава Твердохліба.

Коли росіяни замкнули кільце навколо міста, він не виїхав. Залишив свою квартиру й переселився до волонтерського хабу.

Разом з іншими розвозив їжу та воду по підвалах, де ховалися маріупольці. Воду набирали з річки. Ліки й продукти шукали на ринку, який охороняли від мародерів.

А ще він щодня знімав. Усе, що бачив на вулицях рідного міста.

Місто було без світла й без зв'язку. Люди не знали нічого. Тому В'ячеслав із колегою робили дайджести новин і клеїли їх на брамі - щоб люди хоч щось розуміли.

А коли на мить ловився зв'язок, у слухавці звучала одна фраза:

"Я живий. А ви живі?"

Більше сказати було нічого. Усі жили одним - дожити до наступного дня.

Він бачив те, що не мав бачити ніхто. Тіла на бульварах. Загорнуту в санчата бабусю з підписаним ім'ям. Драмтеатр, що догоряв, - туди прийшли люди в надії на евакуацію.

Він усе це знімав. Бо розумів: або це знищать, або зроблять так, ніби цього не було.

19 березня до волонтерів прийшли російські військові. Допит. Побиття. Одному із затриманих прострелили руку.

В'ячеслава вдарили автоматом, коли побачили в його інстаграмі фото, де він приміряв кітель на базі "Азова". Йому пропонували стати колаборантом.

Він відмовився.

22 березня В'ячеслав разом із товаришем і його мамою пішки вийшов із Маріуполя. Майже три доби польовими дорогами, обходячи блокпости.

Із собою він ніс безцінне - флешку з сотнями фото й відео воєнних злочинів.

Найбільше він боявся втратити саме її. Тому придумав сховати носій у цукерку: трохи потримав її в руках, щоб підтанула, й заховав флешку всередину.

25 березня він був на підконтрольній Україні території.

Ці кадри потім побачив увесь світ. Тіла на бульварах. Бетонна брила з написом "Здесь был русский мир". Драмтеатр.

Виставки його фото пройшли в Польщі, Швеції, Туреччині. Сьогодні вони - докази воєнних злочинів Росії.

В'ячеслав виніс ці кадри. Він зробив те, що мав зробити. Тепер наша черга - не дати їх забути.

[Nasha Canada🇨🇦Наша Канада @NashaCanada]

ВСУ начали освобождение Луганской области от кремлевских оккупантов.
Скоро Путин будет просить, чтобы Украина вывела войска из Белгорода, Ростова и Курска.
Запомните этот твит🤣

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він убивав у Бучі, а тепер у Росії з нього роблять героя. І саме він застрелив Андрія Матвійчука.

38-річний Андрій Матвійчук (на фото праворуч) - батько двох дітей, чоловік. Коли почалося вторгнення, - він вступив до тероборони захищати своє місто.

Росіяни його схопили і привели до штабу на вулиці Яблунській, 144. За пів години катувань Андрію прострелили руку й ногу. Потім, ще живого, витягли на задній двір і добили пострілом у голову.

Коли Бучу звільнили, його знайшли у дворі. Зі зв'язаними руками. Поруч - тіла інших страчених.

Вже відомо, що стріляв Артем Дементьєв (на фото ліворуч). Снайпер-розвідник 234-го десантно-штурмового полку з Пскова, сержант. Того самого підрозділу, що окупував Бучу.

І це не один його епізод. Це була його робота.

З тієї ж гвинтівки "Вінторез" у Бучі вбuлu щонайменше чотирьох мирних.

Окрім Матвійчука ще вбuлu - Олега Біласа, В'ячеслава Гордійчука і 54-річного Володимира Ковтуна.

Ковтун ховався у знайомих. Якось зайшов у власну квартиру - провідати собаку. Там йому вистрелили в обличчя.

У штабі Дементьєв катував людей особисто. Одному сказав: "Зараз відрізатиму тобі фаланги пальців, поки не розкажеш усе". Поклав перед ним ніж і молоток для відбивання м'яса. І почав бити цим молотком по спині.

Олег Абрамов ховався вдома з дружиною Іриною та її батьком. Росіяни кинули у двір гранату й почали стріляти по будинку. Олег виповз на колінах із піднятими руками: "Тут мирні, не стріляйте".

Дементьєв зайшов у двір. Обшукали будинок. Олега вивели на вулицю, роздягли, поставили на коліна - і вистрелили в голову.

Коли Ірина вибігла надвір, Дементьєв саме відходив від тіла її чоловіка. З вуха Олега ще виштовхувалася кров.

Ірина просила вбити й її. Дементьєв підходив, зводив курок, цілився їй в обличчя - і опускав зброю. Відходив. Повертався. Грався з нею.

Майже чотири роки потому слідчі довели: саме він натиснув на гачок. Відео з камер, балістика, генетика, портретна експертиза.

26 лютого 2026-го ДБР офіційно вручило йому підозру - стаття 438, частина 2 ККУ.

Але ось що добиває.

Після Бучі в Росії його підвищили, дали офіцерське звання і чотири медалі "За мужність". А школа в Ростовській області, де він навчався, відкрила йому "парту героя". Вчителі згадують його як "доброго, чуйного і чесного".

Порахуйте самі. Кат і вбивця - у Росії герой. В Україні - воєнний злочинець, чиє ім'я тепер назавжди в матеріалах провадження.

І все ж Дементьєв 4 серпня 2025 року був знищений на війні проти України (це згідно російських джерел).

За даними Бучанської міської ради, під час окупації загинули 554 цивільні. Ще 43 тіла досі не ідентифіковані. 38 людей зникли безвісти.

Андрій Матвійчук - один із цих 554.

Тепер ми знаємо, хто обірвав його життя.

Справедливість може бути повільною. Але ми не маємо права дати їй загубитися.

Вічна пам'ять Андрію. І не забудемо. Ніколи.

[Энергия на шару @PowerNaShary]

Наглухо отбитые твари. Россияне ударили FPV-дронм по обычному пассажирскому автобусу в Запорожье.

Если это не терроризм, что тогда терроризм?

[Проф. Преображенский @prof_preobr]

Слева - Москва, очередь к мощам.
Справа - Москва, очередь к мощам.
70 лет между этими фото, страна вроде другая, религия вроде другая, а на самом деле не изменилось ничего.

[Олег Володарський @volodarskijo]

Він провів 346 днів на позиції під Часів Яром: знищив 23 російських окупанти, а ще шістьох взяв у полон.

За цей подвиг Сергій Керницький, боєць 24-ї ОМБ, отримав звання Героя України.

У ближньому бою Сергій діяв просто і жорстко: спеціально підпускав ворога на 20–25 метрів, а потім зустрічав гранатою і добивав.

Каже, що робив це, щоб не промахнутися і бути впевненим, що ворог точно буде знищений. Стріляти здалеку, з-за кущів, сенсу не було.

Весь рік він вів відеощоденник. Знімав усе на звичайний телефон: атаки, трофеї, побут на позиції.

Зв'язку не було жодного, але телефон працював. Заряджав його від батарей, знятих із захоплених російських гранатометів СПГ.

Так збереглися сотні коротких відео: як горить бліндаж після влучання запальнички, як він рахує трофейні автомати, як смажить реберце на буржуйці та варить юшку.

До армії Сергій був будівельником на Хмельниччині. Мобілізувався 3 листопада 2024 року.

Спочатку думав, що пробуде на позиції три місяці, потім ще пів року. А вийшло майже рік.

Коли питав командира, чому так довго не міняють, відповідь була завжди одна: нема людей, нікого послати.

Позиція - це землянка три на чотири метри під Часів Яром. Пізніше її назвали "Керницькою" на його честь.

У перший же день заходу на позицію загинув побратим: снаряд пробив стелю і залишив дірку півтора на півтора метри.

Взимку Сергій стояв на спостереженні по дві години поспіль, бо на третю руки заклякали так, що автомат неможливо було перезарядити.

Бліндаж закладав мішками із землею та трофейними бронежилетами, щоб осколки не залітали всередину.

Буржуйку вивів трубами далеко через терен і засипав гілками, щоб дим не було видно з повітря і ворог не помітив укриття.

Патрони, гранати і навіть їжу він не просив у командира - усе збирав зі знищеного противника.

Так він назбирав 12 трофейних автоматів АК-12, бронежилет, лазерний приціл, сухпайки та сигарети.

У кінці січня 2026 року Сергій залишився на позиції сам. Спочатку загинув один побратим від ФПВ-дрона. Потім другий - той, з яким він провів майже рік на позиції. Осколок потрапив йому в артерію.

Сергій згадує, що зранку вони ще сміялися, а ввечері людина вже була небесною вартою. Просить, щоб земля була йому пухом.

Коли дрони зафіксували групу з восьми росіян, які рухалися захопити позицію, Сергій спалив усі спальники, розібрав трофейні автомати й викинув бойки далеко в поле, щоб нічого не дісталося ворогу.

Темної ночі він вийшов сам. Ішов як черепаха, бо ноги вже слабо тримали після контузій.

Двох загиблих побратимів забрати з позиції не зміг. Одного трохи присипав землею, другий залишився в бліндажі.

Сергій каже, що сам себе не може виправдати. Не знає, як пояснити це рідним і як дивитися їм в очі. Каже, що це страшно.

[восхищённый болгарин™ @dedzaebal]

Мариуполь, весна 2022.
Супермаркет. Россияне устроили свалку из тел мирных жителей.
Я буду вам напоминать. Преступления российской федерации не должны быть забыты.

[IlonaD2 @IlonaDII]

Действительно, гугл даёт, что украинская армия на 20 месте в мире.
На первом - США, на втором - россия, на третьем - Китай.

И как так получается, что 2-ая, поддерживымая 3-ей, просит 1-ую, чтоб она повлияла на 20-ую, чтоб она не бомблила эту 2-ую?

[Тётя Роза @Anakoyher]

СОВЕТЫ ТВИТЕРЯНКИ

Ватного тролля не переспоришь.
Смотри, не дай маху.
Тут времени нет для теорий,
Шли его сразу нахуй.

[JP Lindsley | Journalist @JPLindsley]

This is how Russia treats its comrades.

[Петро Порошенко @poroshenko]

Дванадцять років тому, 16 вересня 2014 року, ми у Верховній Раді України зробили крок, який назавжди змінив траєкторію України.

Я дуже добре пам’ятаю той емоційний історичний день. Верховна Рада у Києві та Європейський Парламент у Страсбурзі одночасно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, перебуваючи на прямому відеозв’язку.

Два демократичні парламенти. Дві столиці. Один європейський вибір.
Це голосування було більшим, ніж чергова ратифікація міжнародної угоди. Це була спільна політична обіцянка про те, що майбутнє України і майбутнє Європи відтепер нерозривно пов’язані.

Відтоді ми подолали неймовірно тяжкий шлях. Російська агресія. Окупація. Повномасштабна війна. Мільйони зламаних доль. Боротьба за реформи, демократію і право самим визначати своє майбутнє.

І всі ці роки Європейський Союз залишався одним із найбільш послідовних друзів України: підтримував нашу державу, нашу армію, наші реформи та наше право бути частиною об’єднаної Європи.

Символічно, що саме сьогодні, у річницю того історичного голосування, Президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн у своїй промові про стан Європейського Союзу знову поставила посилення підтримки України, зміцнення європейської оборони та здатність Європи діяти серед стратегічних пріоритетів Союзу.

Вдячний нашим європейським партнерам за готовність зміцнити Сили Оборони України, нашу протиповітряну оборону, спільне оборонне виробництво, нашу енергетичну стійкість, а також посилити санкції проти російського агресора.

Не менш важливою є підтримка України у зміцненні демократії, незалежних інституцій, дієвого парламенту, верховенства права, політичного плюралізму і свободи.
Україні потрібен швидкий, але чесний і заснований на заслугах шлях до повноправного членства в ЄС. Коли Україна виконує критерії, наступні переговорні кластери мають відкриватися без жодних політично вмотивованих затримок.

Дванадцять років тому, голосуючи за ратифікацію Угоди про асоціацію, ми зробили наш європейський вибір незворотнім і відкрили двері до нашого європейського майбутнього. Сьогодні наше спільне завдання — об’єднати зусилля всіх політичних сил, бізнесу, громадянського суспільства і пройти цей шлях до кінця.

Сильна армія захищає Україну від зовнішнього ворога.
Сильна демократія захищає Україну зсередини.
Європейська ідея об’єднує всю Україну.

[Борис Викторович @xxeegghhffrr]

С каких это пор личные долги, отсутствие работы в родной деревне и ипотеки стали для россиян уважительной причиной для убийства людей???

[✙ Black friday 13 ✙ @Wandere51226593]

...и всё встало на свои места...

[Максим Мирович @MirovichMedia]

Эксклюзивные кадры из Донецка 2014 года.
Жители города активно боролись за то, чтобы Донецк всегда был Украиной.

Трамп сейчас предлагает забыть о них и просто «навсегда» отдать Донецк путинской России
🤦‍♂️