Vasyl Palchenko

Author of Ukraine Between Great Powers | Ukraine, Russia, sovereignty, state capacity & war settlement | UA • EN • RU

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

UA

Я написав «Суверенітет Дорослої Нації» з однією практичною метою: показати, як Україна може закінчити війну вже зараз — без капітуляції, без роззброєння і без втрати суверенітету.

Ключ — це знайти третій шлях між нескінченною війною і підкоренням Росії.

Україна вже довела, що існує як нація. Тепер вона може перестати доводити свою незалежність через постійну антиросійську мобілізацію. Україна може залишатися незалежною, озброєною, демократичною та європейською і водночас перестати бути постійним полем боротьби великих держав.

Росії треба запропонувати не контроль над Україною, а інший розрахунок: незалежна Україна має стати для Росії безпечнішою і вигіднішою, ніж Україна, яку треба завойовувати.

Це означає припинення війни без відмови України від державності; сильну українську армію; відсутність автоматичної військової монополії будь-якої зовнішньої держави; прямий діалог із Росією; і поступове створення взаємної економічної вигоди, яка робить нову війну дорожчою за мир.

Не мир через довіру. Мир через зміну самого розрахунку, який уже десятиліттями робить Україну полем війни.

Читати на Booknet:

https://t.co/cWlUpTgcTL

EN

I wrote Ukraine Between Great Powers around one practical question: how can Ukraine end this war now without surrendering its sovereignty, disarming itself, or accepting permanent subordination to Russia?

I believe the missing variable in most peace efforts is Ukrainian agency itself.

Washington understandably seeks overlap between American and Russian positions on NATO, territory, sanctions, weapons, and security guarantees. But a durable settlement cannot simply be an American-Russian bargain over Ukraine. It must begin with a Ukrainian strategy for living next to Russia while remaining fully sovereign.

Ukraine has already demonstrated that its nationhood and statehood are real and cannot be erased by force. The next task is to make that sovereignty sustainable: an armed, democratic and European Ukraine that belongs to neither Moscow nor any other capital and need not remain a permanent battlefield between great powers.

That also creates a proposition Russia can rationally evaluate: an independent Ukraine can provide Russia with more security and economic value as a sovereign neighbor than Russia can obtain by trying to conquer or control it.

This requires no Ukrainian renunciation of independence. It requires a structure in which Russian security interests can be addressed where they are compatible with Ukrainian sovereignty — without turning those interests into a Russian veto over Ukraine.

The alternative to capitulation is therefore not necessarily endless war.

The objective is peace through Ukrainian sovereignty, deterrence and a change in incentives — not peace through trust.

Substack: https://t.co/PHKFpC1UfL

RU

Я написал «Украина Между Великими Державами» вокруг одного практического вопроса: как Украина может закончить эту войну сейчас, не капитулируя, не разоружаясь и не отдавая России право распоряжаться своим будущим?

Это прежде всего книга для украинцев и об Украине. Её основной тезис не в том, что Россия должна вдруг измениться или «понять пользу Украины». Он в том, что сама Украина должна по-новому определить собственный суверенитет: не как необходимость постоянно доказывать независимость через противостояние России, а как способность Киева самостоятельно решать, где украинские интересы расходятся с российскими, а где могут с ними совпадать — без российского права вето.

Украина уже доказала то, что война должна была опровергнуть: украинская нация существует, украинская государственность реальна, а попытка уничтожить её силой лишь сделала её сильнее.

Именно поэтому Украина теперь может позволить себе более самостоятельную политику. Учитывать российский интерес — не значит подчиняться России. Совпадение украинского и российского интереса — не предательство, если решение принято Украиной и укрепляет Украину.

Такой пересмотр украинской политики может открыть пространство общих интересов, которого сегодня почти не существует: безопасность границы, снижение военных рисков, торговля, транзит, экономические связи и предсказуемые долгосрочные договорённости.

Но ценою такого пространства не может быть украинская государственность.

Украина сохраняет собственное правительство, армию, политическую систему, европейский выбор и право защищать себя. Российские интересы могут учитываться там, где они совместимы с украинским суверенитетом, но они не становятся правом России управлять Украиной или накладывать вето на её внутреннюю жизнь.

Роль России здесь вторична, но важна: увидеть, что внутри украинского суверенитета действительно существует такой путь, не требовать от Украины подчинения как доказательства неворожести и отвечать конструктивно, когда украинцы сами предлагают отношения, основанные на независимости и взаимной выгоде. Не дискредитировать саму возможность такого украинского выбора, а дать ему шанс доказать, что мирное сосуществование может работать.

Так возникает третий вариант между двумя катастрофическими крайностями — подчинённой Украиной и бесконечной российско-украинской войной:

сильная, вооружённая и независимая Украина, которая сама определяет свою политику и создаёт такие общие интересы с Россией, при которых мир становится выгоднее новой войны.

Это не вера в доверие и не просьба забыть войну. Это попытка сначала изменить украинский стратегический расчёт, а вслед за ним — и российский.

PDF українською, English & Русский:

https://t.co/Upir32whcx

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

The first economic question remains strategic: how can Ukraine end this war before it consumes the country it is supposed to save?

Military strength is indispensable, but Ukraine needs a strategy that uses that strength to reach a political settlement — one that preserves an armed, independent Ukraine and changes the incentives for another war. The goal cannot simply be to survive this war and prepare for the next.

Western financing may be necessary today, but permanent donor dependence cannot be the development model. Ukraine should emerge as an independent economic center — producing higher-value goods, trading west, east, north and south, and making its sovereignty economically useful to many, including Russia.

The durable objective is not merely peace. It is to make an independent Ukraine harder to conquer, less dependent on any single bloc, and more valuable to its neighbors independent than controlled.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

The deeper question is: what is military power for?

Ukraine needs a formidable defense industry and the capacity to impose unacceptable costs on aggression. But military production is an instrument of sovereignty, not a strategy for ending a war. If neither side can achieve a decisive military outcome at an acceptable cost, producing more means of war does not by itself answer the harder question: how does the war end?

The strategic objective should be an armed, independent Ukraine that becomes progressively harder to attack — while building a foreign and domestic policy that makes its independence more useful to Russia than any attempt to control it.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Я не заперечую заявлених максималістських амбіцій Путіна — «демілітаризацію», територіальні претензії, контроль над зовнішньополітичним курсом України тощо. Я заперечую інше: що ці вимоги треба сприймати як незмінні закони природи, а не як політичні цілі, сформовані конкретним балансом сил.

У 2022 році Кремль розраховував, що Україну можна швидко зламати, змінити владу й повернути у свою орбіту. Цей розрахунок провалився. Україна виявилася значно більш консолідованою й дорожчою для підкорення, ніж Москва очікувала.

Тому питання не в тому, щоб «повірити Путіну» чи прийняти його початкову програму. Питання в тому, які російські цілі справді залишаються фундаментальними, а які змінюються разом із ціною їх досягнення.

Якщо виходити з припущення, що Росія ніколи й ні за яких умов не змінить жодної мети 2022 року, тоді справді залишається лише війна до повного краху однієї зі сторін. Я саме не вважаю це серйозною стратегією для України.

Моя теза: змінити сам розрахунок так, щоб контроль над Україною став для Росії недосяжним і невигідним, а співіснування з сильною незалежною Україною — раціональнішим. Це не капітуляція. Це спроба змусити реальність змінити російські амбіції.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Україна часто дивиться на Росію так, ніби її цілі назавжди застигли у 2013 чи 2021 році. Але тоді перед Москвою була слабка, корумпована, внутрішньо невпевнена Україна, яку вона вважала можливою повернути у свою орбіту тиском, впливом або силою.

Після 2022 року реальність інша. Українська нація не розсипалася — вона консолідувалася. Україну виявилося надзвичайно дорого завойовувати і ще важче політично поглинути.

Це не означає, що Росія стала доброю. Це означає, що за тих самих російських принципів змінилися факти, а отже може змінитися й раціональний результат.

Імперська держава тисне там, де вважає, що тиск дасть результат. Якщо підкорення України стає надто дорогим, а незалежна Україна може дати Росії безпеку кордону, торгівлю, транзит і відсутність постійної військової загрози з її території — з’являється інший розрахунок.

Саме тут наша помилка: ми добре пам’ятаємо, що Росія робила зі слабкою Україною, і переносимо це механічно на сильнішу Україну сьогодні. Через страх повторити минуле можемо не побачити можливостей, яких у 2013 році просто не існувало.

Тому моя теза не «прийняти російські вимоги». Навпаки: Україна зберігає армію, державність, демократію і право самій визначати своє майбутнє. Але вона формулює таку власну політику, за якої Росії вигідніше домовлятися з Києвом, ніж продовжувати війну або домовлятися про Україну з Вашингтоном.

Ми не повинні чекати сигналу доброї волі від Москви.

Ми повинні самі створити таку реальність, у якій російський розрахунок зміниться. Це і є стратегія з моєї книги Суверенітет Дорослої Нації.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Олігархічно-кланова верхівка, яка десятиліттями використовувала державу у власних інтересах, — це не народ України.

Народ України — це десятки мільйонів людей, які вперше за багато поколінь перестали метатися між «Сходом» і «Заходом» і відповіли на фундаментальне питання: ми — окрема українська політична нація, і наша держава належить нам.

І цю відповідь дали не лише україномовні. Її своєю лояльністю, службою, кров’ю й героїзмом дали російськомовні українці, євреї, кримські татари, мусульмани, люди різного походження й регіонів. Саме тому я вважаю, що українська політична нація сьогодні справді існує — значно сильніше й очевидніше, ніж будь-коли раніше.

Але мати націю — ще не означає вміти нею керувати.

Ця нація ще молода. Вона має навчитися політично організовуватися так само добре, як організовуються невеликі групи, що роками захоплювали державу. Навчитися обирати й контролювати владу, створювати інституції, які справді її представляють, і не дозволяти олігархічним чи бюрократичним кланам видавати власний інтерес за «інтерес України».

Це перше завдання.

Друге — зовнішня політика. Українська держава має нарешті навчитися формулювати власний інтерес, а не автоматично приймати інтерес Москви, Вашингтона, Брюсселя чи будь-якого іншого центру за свій.

Український солдат повинен ризикувати життям за конкретний український результат: безпеку своєї держави, свободу своїх громадян, сильні інституції, економіку, майбутнє своїх дітей. Не за чужі геополітичні конструкції й не за абстрактні гасла, які самі великі держави застосовують вибірково, коли це відповідає їхнім інтересам.

Третє завдання — навчитися берегти власну єдність.

Для цього треба постійно питати: які загрози для України реальні сьогодні, а які інструменти ми просто успадкували від учорашньої боротьби?

Наприклад, у слабкішій і значно менш консолідованій Україні мовна уніфікація могла мати конкретну політичну мету: створити спільний інформаційний простір і зміцнити політичну єдність.

Але якщо сьогодні і україномовний, і російськомовний громадянин уже довели, що належать до однієї політичної нації, тоді треба чесно запитати: чи кожний наступний крок мовної уніфікації ще збільшує єдність — чи вже починає створювати нові внутрішні кордони там, де війна їх фактично стерла?

Якщо інструмент більше не служить меті, його не треба зберігати як релігійний ритуал лише тому, що колись він був необхідний.

Так само з Росією, Заходом, нейтралітетом, військовою політикою, економікою, реформами. Нація повинна знати: яка в нас мета, яка реальна загроза, який інструмент її зменшує і якою є його ціна.

А не десятиліттями повторювати чужу чи власну пропаганду тільки тому, що вона стала звичною.

Саме про це моя книжка.

Раніше не було настільки консолідованої політичної нації, до якої можна було б звернутися з такою доктриною. Сьогодні вона вже є.

Тепер наступний етап — навчитися бути не лише нацією, яка знає, хто вона, а дорослою нацією, яка вміє сама себе представляти, сама визначати свій інтерес, сама переоцінювати свої загрози й сама будувати державу відповідно до нової реальності.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

У «Суверенітеті Дорослої Нації» є ідеї, які багатьом українцям на початку можуть здатися контроверсійними. І причина цього важлива: наше уявлення про патріотизм, український інтерес і допустимий компроміс сформувалося в іншій Україні й іншому світі.

Цей світогляд не був помилкою. Він виник із реального історичного досвіду.

Перед Україною ніби існувало три очевидні шляхи: з Росією, із Заходом або між ними.

Російський шлях дискредитований імперією, СРСР, репресіями, русифікацією, підпорядкуванням — а тепер і великою війною.

Стара «нейтральність» теж дискредитована досвідом перших десятиліть незалежності: слабкою державою, корупцією, олігархією, безправ’ям і постійним російським втручанням. Москва раз по раз користувалася слабкістю України: компроміс, на який ішов Київ, часто ставав не кінцевою домовленістю, а новою вихідною точкою, від якої Росія вимагала наступної поступки.

Тому українська недовіра до Росії цілком зрозуміла. Вона зароблена історією.

Саме з цього досвіду й виникла логіка, за якою третій шлях почав здаватися єдиним можливим.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

@AShumahers Нічого екзотичного 🙂 Просто намагаюся одночасно тримати в голові дві думки: Росія винна в агресії — і Україна все одно зобов’язана холодно думати, як цю війну закінчити на свою користь.
Схоже, саме ця комбінація сьогодні й здається найсильнішою речовиною.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Не вгадали 🙂 Якби це писали Подоляк з Арахамією, навряд чи центральною тезою було б, що нинішня політична влада не має монополії на визначення українського інтересу, а Україна потребує власної стратегії замість телевізійних гасел і імітації реформ.
Тож із родоводом явно щось не сходиться.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

@Cellodidas89 Так, безумовно. Інакше не було б сенсу писати книжку. 🙂
Цікаво саме де Ви бачите головну помилку — у діагнозі ситуації чи у запропонованому виході?

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Тут треба дуже чітко розділити причину і виправдання. Росія не мала права нападати на Україну. Але твердження, що вона напала «без жодної причини», — це вже не моральна позиція, а відмова від стратегічного аналізу.

З погляду російського розрахунку, остаточний перехід України до західного військово-політичного блоку матеріально змінює баланс сил у Східній Європі й Чорному морі: територія, населення, промисловість, інфраструктура й військовий потенціал України додаються до ваги конкуруючого центру безпосередньо біля російського кордону.

Для Росії це особливо важливо тому, що вона сама намагається зберегти стратегічну автономію між значно потужнішими Заходом і Китаєм. Її довгостроковий страх — стати або сировинно-військовим придатком Китаю в його конкуренції із Заходом, або молодшим інструментом Заходу проти Китаю. Україна в такому балансі — не дрібниця.

Тому мінімальний російський інтерес зрозумілий: якщо незалежна Україна не допомагає Росії, то принаймні щоб вона не ставала автоматичним військовим і геополітичним ресурсом іншого центру проти неї.

Ще раз: наявність такого мотиву не створює Росії жодного права на Україну і не виправдовує агресію. Але якщо ми відмовляємося навіть бачити мотив, ми не можемо визначити, яку його частину можна нейтралізувати без втрати українського суверенітету, а де російська вимога вже є імперською і відповідь має бути просто «ні».

Моральна відповідь на питання «хто агресор?» проста: Росія.
Стратегічне питання складніше: що саме треба змінити в російському розрахунку, щоб наступна війна перестала мати для неї сенс?

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Ви самі навели аргумент на користь моєї тези. Росія напала саме у 2014 році, коли Україна була максимально слабкою. Тобто слабкість не захищає від Росії — вона робить агресію дешевшою.

Якщо перед 2022-м Україна справді послабила окремі елементи оборони, це не спростовує мене, а лише показує катастрофічність такого підходу. Я не пропоную «дружбу замість армії». Навпаки: Україна має стати настільки економічно, військово й інституційно сильною, щоб Росія навіть за бажання не могла розраховувати на успішний напад.

І водночас — такою зовнішньополітичною державою, щоб у Росії було менше причин цього нападу хотіти.

Сила зменшує можливість війни. Правильна стратегія — ще й мотив. Потрібні обидві.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

@1UPTAj8m6fdFmhN Ми зараз повторюємо помилки які зробили УНР. Моя книжка про виправлення помилок, а не їх повторення

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Не позбулись. Тому і пишу цю книжку щоб намагатись перековати як важливо позбутись. Раніше не могли позбутися навіть якби і хотіли - бо були розділені. Сама Фаріон про це і казала. Зараз можемо. Треба лише зрозуміти що це фактор закінчення війни, а не іграшки для післявоєнного часу. І почати діяти

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Ні. Повернення ЗАЕС і невизнання анексії українських територій — це не те, що я називаю «максималізмом». Це законні українські цілі.

Максималізм — це інше: зробити повне виконання всього нашого кінцевого набору вимог передумовою самого припинення війни. Наприклад: спочатку Росія змінює свою Конституцію, повертає всі території, виплачує репарації, видає злочинців — і лише після цього ми готові зупинити бойові дії.

Україна може не визнавати анексій, зберігати юридичні претензії на всі території, вимагати повернення ЗАЕС і водночас відокремити питання припинення вогню сьогодні від остаточного врегулювання всіх питань на десятиліття вперед.

Бо інакше ми фактично кажемо: війна закінчиться лише тоді, коли Росія спочатку погодиться на нашу повну перемогу (центр рішень переносимо в саму Москву).

А це вже не стратегія припинення війни, а ставка на те, що ми зможемо примусити Росію до повної політичної поразки добровільно (що є наївністю рівня який потребує клінічної перевірки), або Росія сама розпадеться під нашим тиском (що більше нагадує ставку в казино, а не державну стратегію), або ми силою візьмемо своє (що є лицемірство, бо ми імітуємо реформи, брешемо і обкрадаємо один одного, тим самим своїми руками послаблюєм свій економічний, воєнний і інституційний потенціал)

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Якщо війна сьогодні якимось чудом зупиниться, а Україна залишиться такою самою, як була, то Ви, на жаль, маєте рацію. Буде пауза, підготовка Росії, новий удар — і ризик саме тієї долі, про яку Ви пишете: Чечні, окупації, втрати державності.

Моя книжка якраз про те, що миру недостатньо !Україна має змінитися!

Перший контур — внутрішній. Не витратити наступні десять років на те саме, на що пішли попередні 35: корупцію, взаємне обкрадання, слабке право, бідність і косметичні «реформи».

Мирний час треба перетворити на економічне, військове й інституційне накопичення сили: у рази більша економіка, власний сучасний ВПК, технології рівня Ізраїлю, сильні суди й держава, до якої люди повертаються, а не з якої тікають.

Тоді навіть якщо Росія захоче напасти вдруге, це вже буде зовсім інший військовий розрахунок. Кількісна перевага Росії нікуди не зникне, але вона перестане автоматично перетворюватися на можливість перемоги над слабшим сусідом через асиметричну ефективність реформованої України. Україна має зробити нову війну настільки дорогою й безперспективною, щоб її просто не можна було вигідно почати.

Другий контур — зовнішня політика. Якщо Україна торгує і з Заходом, і з Росією, не стає військовим продовженням жодного центру й не перетворює свою географію на інструмент чужої боротьби, у Росії змінюється сам мотив війни. Україна вже не є фактором, який автоматично переважує регіональний баланс проти Росії; вона одночасно створює економічну цінність і для Заходу, і для самої Росії.

І тоді ми вже говоримо не про «що буде через кілька років якщо якимось чудом ця війна закінчиться».

Саме зміна української політики і створює причину закінчити цю війну зараз — і не починати наступну.

Україна перестає обслуговувати чужі стратегії, формулює власний інтерес, зміцнюється настільки, щоб її було неможливо вигідно підкорити, і водночас будує таку зовнішню позицію, за якої незалежна Україна Росії корисніша за зруйновану чи окуповану.

Оце і є моя відповідь на Ваш страх. Якщо просто зупинити стрілянину і продовжити обкрадати один одного — Ви праві. Якщо використати мир, щоб фундаментально змінити Україну і самі стимули навколо неї, — це вже зовсім інша історія.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Ось тут якраз головна помилка: Ви переносите досвід слабкої, корумпованої й політично розділеної України минулого на Україну 2026 року.

Сьогодні це вже інша країна. Українська політична нація значно більш консолідована й проукраїнська. Свою лояльність державі довели кров’ю і героїзмом і україномовні, і російськомовні українці. До 2022 пів країни були несвідомою толпою, а інші половина - свідомими зрадниками. Те, що Росія намагалася розколоти й асимілювати «нейтральністю», після 2022 року стало непробивним монолітним камнем, який сам знає куди йти і чого хоче.

Тому не бачити різниці між 2013-м і 2026-м — це не «перевірений часом реалізм». Це відмова бачити нову реальність і новий потенціал самої України.

І якщо вже користуватися словом «українофобія», то для мене набагато ближче до цього слова саме переконання, що Україна назавжди приречена залишатися такою ж слабкою, маніпульованою й нездатною самостійно працювати з різними центрами сили, якою була колись.

Не довіряти Росії — раціонально. Не довіряти вже самій Україні настільки, щоб заборонити їй дорослішати, щоб перестати обслуговувати чужі центри сили, а піти на компроміс ради того щоб сконцентруватись на власному рості і створенні власного центру сили, — це зовсім інше. Подивіться в зеркало перед тим як шукати ворогів України.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

UA

Я написав «Суверенітет Дорослої Нації» з однією практичною метою: показати, як Україна може закінчити війну вже зараз — без капітуляції, без роззброєння і без втрати суверенітету.

Ключ — це знайти третій шлях між нескінченною війною і підкоренням Росії.

Україна вже довела, що існує як нація. Тепер вона може перестати доводити свою незалежність через постійну антиросійську мобілізацію. Україна може залишатися незалежною, озброєною, демократичною та європейською і водночас перестати бути постійним полем боротьби великих держав.

Росії треба запропонувати не контроль над Україною, а інший розрахунок: незалежна Україна має стати для Росії безпечнішою і вигіднішою, ніж Україна, яку треба завойовувати.

Це означає припинення війни без відмови України від державності; сильну українську армію; відсутність автоматичної військової монополії будь-якої зовнішньої держави; прямий діалог із Росією; і поступове створення взаємної економічної вигоди, яка робить нову війну дорожчою за мир.

Не мир через довіру. Мир через зміну самого розрахунку, який уже десятиліттями робить Україну полем війни.

Читати на Booknet:

https://t.co/cWlUpTgcTL

EN

I wrote Ukraine Between Great Powers around one practical question: how can Ukraine end this war now without surrendering its sovereignty, disarming itself, or accepting permanent subordination to Russia?

I believe the missing variable in most peace efforts is Ukrainian agency itself.

Washington understandably seeks overlap between American and Russian positions on NATO, territory, sanctions, weapons, and security guarantees. But a durable settlement cannot simply be an American-Russian bargain over Ukraine. It must begin with a Ukrainian strategy for living next to Russia while remaining fully sovereign.

Ukraine has already demonstrated that its nationhood and statehood are real and cannot be erased by force. The next task is to make that sovereignty sustainable: an armed, democratic and European Ukraine that belongs to neither Moscow nor any other capital and need not remain a permanent battlefield between great powers.

That also creates a proposition Russia can rationally evaluate: an independent Ukraine can provide Russia with more security and economic value as a sovereign neighbor than Russia can obtain by trying to conquer or control it.

This requires no Ukrainian renunciation of independence. It requires a structure in which Russian security interests can be addressed where they are compatible with Ukrainian sovereignty — without turning those interests into a Russian veto over Ukraine.

The alternative to capitulation is therefore not necessarily endless war.

The objective is peace through Ukrainian sovereignty, deterrence and a change in incentives — not peace through trust.

Substack: https://t.co/PHKFpC1UfL

RU

Я написал «Украина Между Великими Державами» вокруг одного практического вопроса: как Украина может закончить эту войну сейчас, не капитулируя, не разоружаясь и не отдавая России право распоряжаться своим будущим?

Это прежде всего книга для украинцев и об Украине. Её основной тезис не в том, что Россия должна вдруг измениться или «понять пользу Украины». Он в том, что сама Украина должна по-новому определить собственный суверенитет: не как необходимость постоянно доказывать независимость через противостояние России, а как способность Киева самостоятельно решать, где украинские интересы расходятся с российскими, а где могут с ними совпадать — без российского права вето.

Украина уже доказала то, что война должна была опровергнуть: украинская нация существует, украинская государственность реальна, а попытка уничтожить её силой лишь сделала её сильнее.

Именно поэтому Украина теперь может позволить себе более самостоятельную политику. Учитывать российский интерес — не значит подчиняться России. Совпадение украинского и российского интереса — не предательство, если решение принято Украиной и укрепляет Украину.

Такой пересмотр украинской политики может открыть пространство общих интересов, которого сегодня почти не существует: безопасность границы, снижение военных рисков, торговля, транзит, экономические связи и предсказуемые долгосрочные договорённости.

Но ценою такого пространства не может быть украинская государственность.

Украина сохраняет собственное правительство, армию, политическую систему, европейский выбор и право защищать себя. Российские интересы могут учитываться там, где они совместимы с украинским суверенитетом, но они не становятся правом России управлять Украиной или накладывать вето на её внутреннюю жизнь.

Роль России здесь вторична, но важна: увидеть, что внутри украинского суверенитета действительно существует такой путь, не требовать от Украины подчинения как доказательства неворожести и отвечать конструктивно, когда украинцы сами предлагают отношения, основанные на независимости и взаимной выгоде. Не дискредитировать саму возможность такого украинского выбора, а дать ему шанс доказать, что мирное сосуществование может работать.

Так возникает третий вариант между двумя катастрофическими крайностями — подчинённой Украиной и бесконечной российско-украинской войной:

сильная, вооружённая и независимая Украина, которая сама определяет свою политику и создаёт такие общие интересы с Россией, при которых мир становится выгоднее новой войны.

Это не вера в доверие и не просьба забыть войну. Это попытка сначала изменить украинский стратегический расчёт, а вслед за ним — и российский.

PDF українською, English & Русский:

https://t.co/Upir32whcx

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Те, що Україна не має тієї самої сили й ваги, що сукупний Захід і Китай, — не українофобія, а здоровий глузд. Від того що ми розуміємо що курка не має таких же сил як і дракони, ми не стаємо куркофобами. І Росія не є таким самим центром що і Китай. Росія на грані того щоб стати або валасом Китаю і китайською ресурсною базою в війні проти Заходу, або тараном Заходу проти Китаю. Саме того вони і добиваються від України щоб ми якщо не допомагали, то хоча б не посилювали один із ворожих їм центрів.

Суб’єктність України втрачається не тоді, коли ми тверезо оцінюємо баланс сил. Вона втрачається тоді, коли перестаємо самі формулювати, досліджувати й захищати український інтерес, а автоматично оголошуємо західний інтерес українським.

США, Британія, Німеччина чи будь-який інший партнер діють насамперед у власних інтересах. Історія вже не раз показувала, що ці інтереси можуть розходитися з нашими. У нас уже в спині місця вільного немає від їх ножів.

Тому справжня українська суб’єктність — це не вірити, що сильніший союзник чомусь завжди захоче для нас того самого, чого хочемо ми. Вона в тому, щоб ЗНАТИ свій інтерес і вміти сказати “ні” і Москві, і Вашингтону, коли це потрібно Україні. А справжні українофоби - це ті хто своїм підлим умислом чи слабим умом відправляє українців на смерть за чужі інтереси.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

@sergecray Пропаганда для широких мас відрізняється від справжньої стратегії яка вирішується за закритими дверима

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

@leonidkravchuk1 Поділіться своєю версією

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Мир не робить минулі жертви марними

Минулі жертви стануть марними не тоді, коли Україна зупинить війну. Вони стануть марними, якщо держава виснажиться раніше, ніж досягне своїх цілей: через кількісну меншість, демографію, слабкі інституції, відсутність реформ і ставку на сценарій, який може просто не зіграти.

Мир дає Україні головне — час не для відпочинку, а для накопичення сили.

Щоб припинилися нові жертви. Щоб держава могла концентрувати ресурс на економічному зростанні, армії, ВПК, судах, інституціях, технологіях і поверненні людей.

Мета — за покоління перетворити Україну з буфера між чужими центрами сили на самостійний центр сили.

І тоді наступне покоління отримає не виснажену країну, яка лише пам’ятає втрачені території, а сильнішу державу з набагато кращими можливостями колись повернути те, що сьогодні неможливо повернути без неприйнятної ціни.

Зберегти державу, припинити нові жертви й використати мир для накопичення сили — це і є спосіб зробити минулі жертви не марними.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Компроміс ≠ капітуляція

Я розумію, чому після Мінська, 2014-го і 2022-го слово «компроміс» звучить для багатьох як «капітуляція». Росія справді не раз використовувала поступки слабкої України як стартову точку для наступних вимог.

Але капітуляція — це коли інша держава визначає твоє майбутнє. Компроміс — коли ти сам вирішуєш, чим можеш поступитися заради більшого українського інтересу.

Якщо Україна зберігає армію, державність і право сказати Росії «ні» завтра — це вже принципово інша конструкція.

[Vasyl Palchenko @lemlempart]

Врахувати російський інтерес ≠ визнати російське право

Це одна з найболючіших підмін.

Якщо ми питаємо, чого боїться Москва і чого вона хоче, це не означає, що Москва має рацію.

Військові вивчають логіку противника не для того, щоб йому підкоритися.

Росія може мати інтерес, щоб біля її кордону не було певної військової інфраструктури. Але з цього не випливає право Росії керувати українською армією чи зовнішньою політикою.

Дорослий суверенітет — це саме здатність відокремити чужий інтерес, який можна врахувати, від чужої вимоги, якій треба сказати «ні».