Москва
«Мы объявляем перемирие»
Київ
«Насрати»
Москва
« Ми серйозно, мы настаиваем на перемирии»
Київ
« Добре, тоді від сьогодні»
Москва
«Не»
Київ
« Тоді вашому параду срака»
Москва
«Если киевский режим испортит нам парад, ответ будет ужасающий»
Київ
…….
Москва
«Если Киев нанесет удары вовремя парада, будут удары возмездия, по центрам принятия
решений»
Київ
….
Москва
« Ядерным оружием»
«Орєшник уже прогревают»
«Алё???
Київ
«Ми подивимось на вашу поведінку.
Москва
Розсилає повідомлення всім дипломатичним установам.
«Вгамуйте його»
Західні партнери в паніці
« Може, хай проведе свій парад?»
Київ
«Ми нічого не можемо гарантувати, подивимось на їх поведінку»
Москва
«Ало, Дональд, скажи ему, чтоб прекратил этот террор.»
Вашингтон
«Ти хотів, щоб я йому фінансування закрив?
Москва
«Ну?
Вашингтон
«Ти хотів, щоб я йому зброю не постачав?
Москва
«Ну???»
Вашингтон
«Чим мені на нього тиснути?»
Москва
«Просто напугай»
Вашингтон
«Він неадекватний, як його налякаю?»
Москва
«Ну скажи, що це твоя мирна ініціатива»
Вашингтон
«Володимир, ти дуже крутий хлопець, я дуже люблю крутих хлопців, треба прийняти перемирʼя.»
Київ
«Та ні, я думаю вʼїбать.»
Вашингтон
«Володимир, ну не треба вʼїбать. Потрібно діл, домовлятись.»
Київ
«Та вже запланували. Хлопці ж старались, готувались. Як то кажуть, літаки летять, будемо бомбить»
Вашингтон
«Ну хочеш, він людей поверне?»
Київ
«Ну добре, але багато.»
Вашингтон
«Повернеш 1000 людей і можеш проводити парад.»
Москва
«Точно?»
Вашингтон
«Та точно»
Москва
«Пусть поклянется»
Вашингтон
«Ти дурак?»
Москва
«Нам нужны гарантии »
Вашингтон
«Йому гарантії потрібні»
Київ
Ну добре.
«Дозволяю провести парад на Красній площі
Президент України В.Зеленський.»
Москва і
Вашингтон
«Вот сука.»
Вночі до нас знову завітав «шахед».
Летів дуже низько, непомітно для радарів; система сповіщення не спрацювала, МВГ-шники не встигли зайняти позицію, дрони-перехоплювачі теж не запустили.
Я тільки почув звук мотора, який стрімко наближався, і ось він вже натужно трясе нашу стареньку хату, пролітає ще трохи і вибухає між будинками. Гепнуло як слід, засипало штукатуркою, але вікна витримали, бо скільки ж можна їх міняти…
Тут на сході ворог методично виносить все житло.
Почав з великих будинків, тепер не цурається маленькими старими хатами. Не встигнеш вискочити - відправишся на алею героїв, встигнеш - швидко змерзнеш на морозі.
По будинках гатять шахедами, по бліндажах прилітають КАБи, по скупченню техніки не пошкодують «Іскандера». Але ракет прилітає мало, вони дуже небезпечні, бо від них не сховаєшся, навіть не дізнаєшся, проте вони «не роблять погоди».
КАБи, шахеди, «молнії», а в сусідніх селах, ближче до фронту, полюють фпв-хі на оптоволокні.
У ворога є чіткий план - він хоче зробити життя в тилу неможливим через відсутність тепла, води і світла; на фронті - через знищення будь якого місця, де можна хоч трохи зігрітися і поспати.
Нам конче потрібна загально національна система протидії дронам.
Починаючи з маленьких і закінчуючи крилатими ракетами, бо це той самий дрон, тільки з реактивним двигуном.
Нам потрібні зенітно-ракетні автоматичні комплекси миттєвої дії, бо так як вони стали прилітати - швидко, низько, непомітно - то нічим іншим їх не зібʼєш.
Потрібні автоматичні системи - лазерні або кінетичні - проти малих фпв-дронів.
Все замотати сітками неможливо. Це теж тупик.
Потрібні революційні технічні рішення.
Тільки не кажуть мені, що це неможливо. Ми вже стільки «неможливого» зробили на цієї війні… Було б розуміння і бажання.
Я хочу, щоб мій брат був живий.
Я хочу, щоб війна закінчилась.
Я хочу спокою.
Я хочу, щоб на мене не дивились і не оцінювали, коли я в формі.
Я хочу знову бігати, а не кульгати.
Я хочу, щоб мене не зайобували.
Я хочу жити, а не виживати.
Я хочу не памʼятати всього, що пережив.
Я хочу, щоб усі, кого я знав і памʼятаю, були живі й удома.
Можливо, я надто багато хочу в цьому житті, а можливо - я просто хочу назад своє життя.
«Із хати нас вигнали серед зими 1932-го, якраз на Вілію – це 6 січня. Усі сусіди повиходили, стояли на порозі й перелякані дивилися, що це робиться. А маму й нас п'ятеро дітей – я найстарший – викинули просто на сніг і сказали: «Куди хочете, туди йдіть».
Якби не сережки мамині, то 1932-го ми померли б. А ті сережки тато повіз кудись у місто і привіз великий клумак кукурудзяного борошна. І оцей 1932 рік – весну й початок літа – ми вижили, бо варили якусь там баланду й пекли млинчики. Як сьогодні, пам'ятаю ті млинчики.
Перед тим як вигнати нас із хати, забрали все абсолютно: було трошки якоїсь пашні – пшениця чи жито – забрали, була квасоля в макітрі – забрали.
Знайшли ми, це вже було у травні, в ямі під драбиною у смітті буряк один. Упав, і його засипало сміттям. Я поліз у ту яму, бо шукав що-небудь їсти. Розгрібав усе там і знайшов цей буряк, він уже проріс – гарні вже такі були ці виточки. Це була знахідка віку! Ми той буряк помили, порізали на п'ятеро і з'їли.
Хліба 1933 року не було зовсім. Аж 1934-го до мене хлопці прийшли в гості й розказували, що в них уже спекли хліб удома, аж 1934 року.
1936-го прийняли в колгосп нас. Працювали тато з мамою щодня, а залишилися ще й винними колгоспу, нічого не дали в кінці року. Бо нам виписували: ми приїхали з села іншого – і нам то картоплі випишуть, то борошна випишуть трошки. То в кінці року нічого не було вже для нас.
Страшнюче було, просто страшнюче. Село, як погоріло, абсолютно. Пісні закінчилися ще 1932-го. Вже ніхто не співав. А то кожного вечора в селі співи. А прийшов Голодомор – співу як не стало, і тепер не співають. Село здичавіло після того».
Спогади Ілька Корунця (1922–2018) – перекладача, літературного критика, кандидата філологічних наук, професора кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету. Брав участь у Другій світовій війні. Був у концтаборі для полонених. Виховав двох доньок. Під час Голодомору 1932–1933 років жив у селі Семенівка та селі Боярка Лисянського району Черкаської області.
Матеріал для журналу «Країна» підготовано за свідченнями очевидця, зафіксованими Музеєм Голодомору у 2018 році.
https://t.co/uNrPmwXPWE
“The worst thing I’ve ever seen was a mother forced to say goodbye to her son over the phone after russia bombed their home.”
This is the story of 11-year-old Mark Matyash-Myrnyi from Kharkiv. russia killed him.
The family lived in the Saltivskyi district. After the full-scale invasion began, they left Kharkiv — first to Volodymyr’s parents in Poltava region, then to Khmelnytskyi. It was hard to adapt: Mark loved Kharkiv deeply and kept dreaming of returning.
In 2023, the family moved back. “Mark was so happy,” his mother says. “But the shelling intensified. He must have been scared, but he never showed it. We knew we might have to leave again, but he didn’t want to. He felt safe only at home, with us.”
On September 13, 2024, Mark celebrated his 11th birthday in Kharkiv — just as he wanted.
On the night of October 30, 2024, russia bombed the city. An aerial bomb hit their nine-story building.
Tetiana was pulled from the rubble when the building was already collapsing. Volodymyr suffered minor injuries and escaped himself. Three people were killed, including Mark.
At the funeral, Volodymyr called Tetiana — still in the hospital — so she could say goodbye to her son. He held the phone to Mark’s body.
Witnesses say: “The most horrifying thing was seeing a mother say goodbye to her child over the phone.”
Tetiana is now undergoing rehabilitation abroad. She has learned to stand, sit, and take a few steps — something doctors call a real miracle.
Mark’s story is one of many. Each life lost is a call for justice against russia’s terror.
Vitalii Dolyniak and his son David were killed today by Russian missiles in the city of Ternopil.
Friends and colleagues of Vitalii shared the news on social media. He was a volunteer and the founder of a local company. His wife is now in intensive care, and their two young daughters are in the hospital
“Mom, I don’t want to die… There’s still so much I haven’t tried in life,” 8-year-old Katya Shyshkina told her mother.
“No, sweetheart. They will never bomb here,” her mom reassured her.
That was back in 2014, after the family fled Donetsk for what they hoped would be a safer life near Kyiv.
But on February 24, 2022, the war found them again — this time in Hostomel.
Her mother remembers how on March 2 Katya quietly said:
‘Tomorrow it will all end… The war, everything.’ She didn’t think much of it then.
On March 3 the family tried to escape Hostomel under heavy fire. russians opened fire on their civilian car from all sides — despite the white sheet on the roof and their raised hands begging them not to shoot.
The car was riddled with bullets, but they managed to break through. Her husband and daughter were wounded.
‘Mom, there’s blood running down my back…’ Katya whispered. The bullet had torn through her kidney, lung, and abdominal cavity.
They reached a hospital in Borodianka, but doctors couldn’t save the 15-year-old girl.
She was buried in the yard of a local elderly man, wrapped in a blanket.
Katya’s mother, Yulia, still keeps her daughter’s hat, sweater, and a few pieces of clothing. She can’t bring herself to wash them — ‘so I don’t wash away my daughter’s spirit.’