Bob

Работаю с людьми,но чаще с людями.

[Bob @vovgik]

@vasilkov Ты тут нейкі самотны лось у акулярах.

[Bob @vovgik]

У нас дзень горада! А я не пашоў. І заўтра не пайду, і потым не пайду. Гаўно і ё Гаўно.

[Bob @vovgik]

50 оттенков серого в Могилёв ске

[Bob @vovgik]

@vasilkov Ага. А я ещё и на 13 этаже

[Bob @vovgik]

@vasilkov Але ж не тут

[Bob @vovgik]

Перезимовали....вроде !!!!!

[Bob @vovgik]

Настрой на ўвесь дзень https://t.co/ThXrPvtL1R

[Bob @vovgik]

Жыхарка вёскі Княжыцы-княгіня,ці князёўна????

[Bob @vovgik]

Схадзіў на двор. Спёр ў зімы трошкі снега. Пакуль цёмна. Каму трэба. Прышлю за капейкі. Летам будзе даражэй!!!

[Bob @vovgik]

Тост ""КАБЗДОХ""

[Bob @vovgik]

@Karytskaya Бляха;!!!! Шанталь-то цырульня ў Магілёве. Ржу.

[Одеса-Сатира®✙ @uanews3]

Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…
- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозуленята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозуленятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..

[Bob @vovgik]

@vasilkov Это под Могилевом

[Bob @vovgik]

@vasilkov А с троллейбусами ещё интереснее

[Bob @vovgik]

https://t.co/c0gE2rQNx3

[Bob @vovgik]

Атрыбаліўся.ЛЕПАТА!!!

[Bob @vovgik]

@Czah_U Ещё год

[Bob @vovgik]

@Czah_U Прошел год

[Bob @vovgik]

@vasilkov Поддерживаю челенж.

[Bob @vovgik]

@chubi_u Смага-яна такая!