На роботі мене запитали, чи в мене все ок, бо виглядаю не дуже, може якісь душевні справи мучать.
Мене повеселило, що момент коли я захворів і став мовчазним вони помітили, а коли мені справді сумно — ні.
Я зловив себе на думці, що не можу бути тут просто гостем. Не маю права.
Якби мені хоч якусь роль... Хоч щось організувати, за щось відповідати...
Тоді я принаймні міг би там бути спокійно.
Львів накрило дощем, мене накрило сумними спогадами.
Знову я серед молодих, розумних, успішних і програю їм у всьому. Тільки зараз ще й на додачу думка: вона хоче теж бути серед них, а я не тягну. Вона хоче бути тут своєю, і це дуже добре, але я тут чужий.
Так легко завалити питання про цілі. Мені тепер хочеться розказати про інші цілі, хочеться інакше про них розказати, хочеться хоча би щось про них розказати, хочеться врешті змінити їх.
А потім я згадую, що мені врешті непогано було б просто їх завести собі для початку.
Треба щось написати, щоб було колись якось згадати.
Писав же 3,5 років тому, тепер шукаю що саме.
І насправді мені просто страшно, що час так швидко летить і це було так давно.
23.08.2026
ну що ж, я відчув подібну впевненість. Та що там - навіть значно більшу впевненість.
А результат той самий. І від цього так болить, болить немилосердно.
За звичкою: коли непевність переповнює мене, я заходжу сюди.
Коли захлинають спогади.
Коли переповнює почуття вини.
Коли сумуєш сам у квартирі.
Коли все валиться з рук.
Коли все валиться на роботі.
Коли потрібно готувати промову.
А ти просто ніякий.