Top Tweets for #RussiaATerroristState

🇺🇦🤯 Wołodymyr Zełenski wystąpił na forum ONZ w Nowym Jorku. Moim zdaniem jest to światowy skandal, że prezydent kraju, który od pięciu lat broni się przed rosyjskim terroryzmem, musi od podstaw wyjaśniać, że jego naród jest ofiarą agresji. Do takiego absurdu doprowadziło nas dopuszczenie rosyjskiej propagandy na salony, czerwone dywany, błyski fleszy, uściski dłoni z mordercami, którzy z zimną krwią każdego dnia zrzucają bomby na cywilów, na miasta w wolnym, niezależny kraju, którego jedyną winą była chęć dołączenia do Unii Europejskiej i do NATO, a nie życie pod butem Moskwy. Jak to jest, że w piątym roku barbarzyńskiej napaści Kremla na Ukraińców, prezydent tego kraju musi od nowa wyjaśniać, że prosi o ratunek przed śmiercią? Jak to jest, że przestaliście słyszeć wybuchy, które tu słyszmy co godzinę? Co godzinę. Bez przerwy. W 2022 roku doskonale rozumieliśmy, kto jest złem. Nic się od tego czasu nie zmieniło poza tym, że wojna w Ukrainie jest jeszcze straszniejsza, że pochłania jeszcze więcej ofiar, że rujnuje kraj i życia każdej osoby jeszcze mocniej. Nie potrafię zrozumieć tego, że im jest tu gorzej, tym więcej jest wątpliwości. Czy proste odpowiedzi, prosty świat i złudne wyjaśnienia oprawcy naprawdę są w stanie wygrać tylko dlatego, że tak jest bardziej komfortowo? U nas właśnie zaczyna się kolejny nalot. Znów wyją syreny. Nawet nie jestem w stanie zliczyć, ile już bombardowań tu przeżyłem. I tak jest co godzinę. Ponad 60 tysięcy dronów od początku 2026 roku, 7000 Shahedów, setki rakiet, tysiące zabitych ludzi, dziesiątki tysięcy rannych. 🇷🇺 To zrobiła #RussiaATerroristState

Рівно 4 роки тому, його закатоване тіло виявили 22 травня в Херсоні в порту. Що з ним зробили важко передати словами. Незламний Віталій Лапчук. Уранці 24 лютого 2022 року, коли країну розбудили вибухи, коли страх і невідомість накрили кожен дім, він був у Києві. Міг залишитися там. Міг урятувати себе, забрати родину й перечекати. Міг переконати себе, що це не його боротьба. Але він повернувся. Коли дружина подзвонила розгублена й налякана, він не шукав виправдань і не ставив зайвих запитань. Просто сів у машину й поїхав додому — у Херсон, над яким уже нависла війна. 25 лютого він був у місті. І майже одразу поїхав на Антонівський міст — туди, де вже пахло смерtю. Там лежали тіла наших військових. Молодих хлопців, які першими прийняли удар ворога. Віталій не зміг пройти повз. У машині знайшов простирадло й накрив одного із загиблих танкістів. Бо навіть у пеклі війни людина має залишатися людиною. Його не полишало одне питання: чому міст досі не підірвали? Чому ворогу дали пройти далі? Він телефонував усім, кому тільки міг — просив, переконував, вимагав: «Треба зупинити їх зараз. Інакше вони зайдуть у місто». У відповідь чув лише: «Забирай сім’ю і їдь». Але він не вмів тікати. Він приїхав до обласної адміністрації — там уже було пусто. Влада зникла, а місто залишалося сам на сам із ворогом. Тоді Віталій зробив те, що підказувала совість. Разом із другом створив загін тероборони. 59 звичайних чоловіків, які не захотіли стояти осторонь. Для них він став опорою і прикладом. Коли окупанти вже були в Херсоні, він продовжив боротьбу. Разом із побратимом їздив містом на машині з написом «Хліб». Під цим прикриттям вони збирали зброю, що залишилася після боїв. Віталій повторював: «Вона ще знадобиться. Наші повернуться». І він вірив у це до останнього подиху. 27 березня у двір заїхали машини з символами «Z». Усе стало зрозуміло без слів. Це був початок страшного. Його привезли вже жорстко побитим. Обличчя — суцільна рана. Сліди ударів , кров, біль, який неможливо приховати. Але навіть тоді дружина не мовчала. Вона дивилася окупантам у вічі й говорила правду: що вони прийшли на чужу землю, що вони злочинці й відповідатимуть за все. А Віталія били знову. У підвалі.Жорстоко, нелюдськи. Він показав, де захована зброя, але катування не припинилися. Коли його вивели, дружина ледве впізнала чоловіка. Він уже не міг говорити — тільки стогнав від болю. Того дня вона бачила його живим востаннє. Потім були допити.Крики за стінами. Удари. Очікування, яке вбиває зсередини. Коли окупанти дізналися, що він родом зі Львівщини, почали знущатися ще більше. «Бандеру зловили», — казали вони. Наче цього було достатньо для ненависті. Хоча все своє життя він прожив у Херсоні й любив його всім серцем. Та справжня причина їхньої люті була іншою. Віталій допомагав Україні. Передавав інформацію нашим військовим. Робив усе, що міг, аби наблизити звільнення рідного міста. За це його й убили. Його катували кілька днів. Вимагали імена, адреси, інформацію. Але він нікого не здав. Жодного. Він вистояв. 22 травня його тіло знайшли у воді. Окупанти намагалися приховати свій злочин, втопити правду разом із ним. Але такі історії неможливо втопити. Вони залишаються болем у серці країни й нагадуванням про справжню ціну свободи. Віталій Лапчук не став на коліна. Не зрадив. Не відступив. І саме тому він назавжди залишиться серед тих, кого не змогла зламати навіть смерть. Пам’ять про таких людей — це не лише скорбота. Це наша відповідальність. Говорити про них. Пам’ятати їхні імена. Розповідати їхні історії дітям. Бо поки ми пам’ятаємо — вони живі. І поки живе пам’ять про таких людей, Україну неможливо перемогти.

Під Маріуполем фіксують масову загибель дельфінів і риби на узбережжі Азовського моря Місцеві жителі оприлюднили моторошні кадри з Білосарайської коси. За їхніми словами, серед загиблих - азовки, рідкісний вид дельфінів, що перебуває під загрозою зникнення. Попри те, що подібні випадки вже траплялися раніше, окупаційна влада, за даними місцевих, ситуацію не коментує і «проблеми не визнає».