It was great reconnecting with our alumni tonight!
Michelle and I will always be grateful for the chance to work side-by-side with so many brilliant, selfless people who believed in something bigger than themselves.
To George and Laura, Bill and Hillary — we're grateful for your friendship, counsel, and devotion to this country. And to Joe and Jill, thank you for being on this journey with us.
Уявіть як колишній мер українського міста власноруч бере в полон російського штурмовика: пам'яті Олександра Цебрія, позивний "Мер".
Олександр Цебрій - це людина, яка після цивільної кар’єри обрала найдорожче - захист Батьківщини й загинула як Герой.
До війни Олександр був відомим політиком та очолював місто Умань на Черкащині .
Його запам’ятали як принципового керівника, який заради безпеки містян під час пандемії ночував у спальному мішку під Офісом Президента, домагаючись закриття в’їзду для паломників-хасидів .
А коли почалося повномасштабне вторгнення, 50-річний екс-мер не лишився осторонь. Він добровольцем пішов до війська, хоча мав право на бронь .
Олександр служив у найгарячіших точках на Донеччині. Він був молодшим сержантом, командиром кулеметного взводу, а згодом - штурмової групи в 58-ій окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського .
Його називали безстрашним. Він особисто копав окопи під обстрілами, витягував поранених з-під вогню та надавав їм допомогу.
Навіть коли бліндаж завалило після прямого влучання міни, він відкопався й продовжив роботу .
"Мер" за власні кошти купував для бригади будматеріали для зміцнення позицій та дрони для аеророзвідки.
У 2024 році він особисто захопив у полон російського штурмовика. За цей подвиг Сирський вручив йому орден "За мужність" ІІІ ступеня .
Олександру було мало оборони. Він сформував штурмову групу зі свого взводу, щоб відвойовувати землі.
Перед атакою він мріяв: "Я стільки провоював тут, що після війни хочу викупити цю посадку й зробити музей пам’яті всіх побратимів, яких ми втратили".
24 липня 2024 року під час штурму позицій біля селища Новодонецьке на Донеччині Олександр Цебрій загинув.
Його група виконала завдання, відбивши кілометр української землі, але "Мер" отримав смертельне поранення.
У грудні 2024 року Президент України присвоїв йому звання Герой України (посмертно) з врученням ордена "Золота Зірка".
Сьогодні посадка, за яку він воював, стала тим самим музеєм його пам’яті.
А у французькому місті Ромії-сюр-Сен, місті-побратимі Умані, його ім’ям названо стадіон .
Вічна пам’ять Герою!
"How do you even keep your mental health together?"
"I don't. I lost it a long time ago. Ever since three of my closest friends and my boyfriend were killed. I was the one who recovered his body from the evacuation point."
Ukrainian Defender "Kit" ("Cat") from the Magura Brigade joined the military at the age of 24. Over four years of service, she has fought in some of the war's hottest sectors, including the defense of Donetsk region, the counteroffensive in Zaporizhzhia region, and the Kursk operation.
Kit's boyfriend died defending Ukraine in Donetsk region while carrying out a combat mission.
"One evening, he brought me the wounded and the fallen from the positions, and the very next evening, he was the one being recovered..."
Today, Kit is defending the Sumy region.
📹: Hromadske Radio
Last night my friend @MaxwellFrostFL showed me Donald Trump’s Truth Social posting urging MAGA to expel me from Congress. Apparently Trump doesn’t appreciate our fight against his $1.776 billion slush fund or his outrageous attack against the Southern Poverty Law Center.
Sorry, Mr. President, I’m not going anywhere but back to the front lines of the fight against corruption and authoritarianism.
I started thinking about the way that I felt when I watched law firms like Paul Weiss capitulate to Trump… when ABC and CBS settled insane lawsuits with Trump… when tech CEOs and companies lined up to pay Trump millions for his ballroom. I remember being so fucking angry because, in effect, those people and their decision to try and make their own lives easier actually made the rest of us less safe, less secure in our democracy — because now Trump knows how easy it is to wield the government against his enemies to get his way. When I saw my name on Trump's newest enemies list, the absolute last thing I was going to do was the same thing all those other cowards did: fold to Trump, get themselves out of trouble, and not think about the effect that it was having on everybody else. So if that means I have to speak out every fucking day, then that's what I'm going to do.
Great news – today, I got confirmation from my team that the 44th person who came through my office's triage center was released from ICE's custody.
It's hard to imagine something more un-American than detaining the father of a U.S. service member who is trying to lawfully go through the immigration process. Truly despicable.
When we take back the House in November, we will put an end to Trump's immigration dragnet and abolish ICE.
😱😱😱 And just like that, it’s completely VANISHED from the media.
A sitting congressman, Ted Lieu, said on the record the Epstein files are being blocked because they show Trump raped and threatened to kill children.
Lets make this viral again 👇
Його батько будував літаки, а син віддав за них життя: спогади про пілота Тараса Редькіна, який за тиждень до 26-річчя здійснив останній свій політ.
Їхня родина завжди була пов’язана з небом. Тарас часто бував у льотчицькому товаристві, на авіазаводі, де працює батько.
Тому цілком закономірно, що він змалку мріяв про літаки й наполегливо йшов до своєї мети.
Одного разу медкомісія виявила, що для вступу у військовий виш хлопцю потрібно зробити дві операції.
Батько запитав його прямо: "Зупиняємось чи йдемо далі?"
Тарас обрав іти далі. Він був напрочуд цілеспрямованим: за що б не брався - за вітрильний спорт чи вивчення англійської, - скрізь досягав успіху.
Він брав участь у регатах по всій країні й вигравав нагороди, а англійську вчив тому, що розумів: рано чи пізно українські пілоти опановуватимуть F-16.
24 лютого Тарас підняв свій літак у повітря, вивівши його з-під ударів, і почав захищати українське небо.
Вперше після великої навали він вийшов на зв'язок із батьком 28 лютого й сказав: "Відмовляюся говорити російською".
Його друг дитинства Микита Маладєй каже, що Тарас був людиною, на яку можна покластися в будь-якій ситуації й довірити найпотаємніше. Він завжди знав, що Тарас не зрадить і не підставить.
Не зрадив він і Україні: з перших хвилин війни виконував бойові завдання.
Сім місяців майор Тарас Редькін захищав українське небо. 25 вересня 2022 року його винищувач МіГ-29 збили під час місії з пошуку та знищення російських систем ППО.
В останньому польоті він успішно відпрацював по наземних цілях, почав розвертатися й передав в ефірі: "Бачу пуски по мені".
Це сталося близько четвертої ранку. Після цього зв'язок із пілотом перервався назавжди.
Батько разом із дружиною Тараса Катериною приїхали на місце падіння поблизу селища Володимирівка на Миколаївщині.
Там вони знайшли свідка - військового, який стояв на посту. Він розповів, що навіть після влучання російської ракети Тарас продовжував відстрілювати теплові пастки.
Потім літак упав. У сина був шанс врятуватися - катапультуватися.
Але тоді машина впала б на населений пункт. Тарас відвів підбитий літак убік, зберігши життя людей.
Своє врятувати він не встиг.
На момент загибелі Тарасові було 25 років - всього за тиждень до 26-го дня народження.
Тарас не зрадив ні дружби, ні присяги, ні рідної землі.
Він назавжди залишиться тим, хто нагадує: справжні крила людині дає не літак, а її серце.
Вічна пам’ять і вічна слава майору Тарасу Редькіну, який довів, що українське небо - в найкращих руках.